Не так часто випадає нагода висловитись на більш-менш актуальну тематику. Причина: письменник Сергій Жадан отримав премію «Ангелус». Наслідок: як завжди українська інтернет-спільнота бурлить і рве одне одному пір’я про те, заслужено це, чи ні, чи в закордонних преміях немає панібратства (як у наших, натякає автор тексту, бу-га-га, після чого кусає себе за лікті і закусує обгризеними нігтями), чи це зрада, чи це перемога, чи в цьому контексті доцільно розглядати тріумф України на світовому книжковому ринку, ет цетера.

Одна із небагатьох правд у стосунку до цього факту – nobody cares. Є вульгарна правда про те, що Україна давно приїлася західним таблоїдам – врешті-решт, тут у нас постійно жертви, атаки, перемовини, перемир’я, зациклені і законсервовані невідомо наскільки. Будь-яка премія – данина ідеологічному тискові. Ну так, можете згадати про грошову винагороду, але як модно зараз жартувати – пакистанський підліток виграв у кіберспортивній дисципліні Dota2 1,3 мільйона зелених. Можете з’їсти свої Нобелі, лохи з 950 тисячами.

В чому суть перемоги українця в міжнародному конкурсі? Одразу настає період піврозпаду, який зафіксовано у нашій ментальній системі (ми закінчені люди, можете не вірити, але генетика невблаганна) – свято перемоги переростає у свято «Суб’єкт Х – такий сякий», ділячи націю антеїв на два табори, при чому їх саме два. Не три, не чотири, а два, як дуалізм дня і ночі, Бога і Диявола, Коли і Пепсі, і, улюблене нами дихотомічне «Схід і Захід».

Багатостраждальне бажання «пишатись» породжує в українській культурній сфері такий самий механізм задоволення, як і в мазохізмі. Нам потрібні перемоги, перемоги на всіх фронтах. Виграш в районному конкурсі, Шевченківська премія, премія «Ангелус», хай її хтось отримає за нас. Цей Великий Хтось обов’язково репрезентуватиме Україну з її роботящим людом, синім небом, колосистими полями, мужніми воїнами і красивими дівчатами. Цей Великий Х, байдуже, хто він, головне, щоб він просто зупинявся в Україні справити нужду. Чому нас має шкребти як написати – «Паланік», «Поланік», чи «Палагнюк», якщо така делікатна для нас річ як «українське коріння» напевно не турбує нікого, крім нас.

Справа тут не в національній гордості, не в літературній якості, не в заангажованості літературних премій. Ми хочемо сказати: «Мааам, ну мааам, подивись, як я вмію». Звісно, в нас немає імперських комплексів, але всі ідеалістичні пошуки українського суспільства зараз обмежені в рамках: «Ну визнайте нас, ну дивіться, визнання, нарешті визнання». Тому будь-які апеляції до премій, грантів в культурі розглядаються мною як речі лише політичні, і ніяк інакше.

Втім, усім байдуже.