Лідер громадянської ініціативи «Третя Українська Республіка» Юрій Луценко в Івано-Франківську пояснив, чому Україна – це «великий радянський барак, перефарбований у жовто-блакитні кольори», і що потрібно, аби побудувати новий український дім.

До Івано-Франківська Юрій Луценко завітав на запрошення неформального об’єднання «Клуб 17», яке започаткувало серію круглих столів «PROпозиція». Незважаючи на п’ятницю 13-го, пізній вечір і годинне спізнення гостя, зал був повний: поспілкуватися з політичним в’язнем №2 прийшли понад півсотні франківських політиків, громадських діячів, підприємців, журналістів. Далі – пряма мова Юрія Луценка. 

 

Потрібний новий фундамент

– За два роки у в’язниці я мав нагоду оцінити українську політику без метушні, щоденної участі в інтригах, викликах, конкретних діях. Можна було очима сторонньої людини подивитися на всі процеси, що відбуваються в Україні, і з’ясувати, чому відбувається те, що відбувається.

На сьогоднішній день знову перед виборами повторюється звична ситуація: нам пропонують певні фігури, гасла, але зовсім не пропонують програм, альтернативних сьогоднішньому бандитському устрою держави.

Перед тим, як почати чергову спробу демократичної побудови країни, ми маємо зрозуміти, що політика має творитися не персоналіями, а ідеями, планами, великими візіями майбутнього. Ми маємо почати думати стратегічно. Україні завжди бракувало саме стратегії.

Раніше демократи обмежувалися тим, що варто лише здобути владу, розставити своїх представників, а далі все саме собою повернеться в кращий бік. Підсумки показали, що насправді мало що змінилося. Ми потребуємо нової системи, бо тоталітарна нинішня не піддається демократичному ремонту. Вона сама себе відтворює.

Нам потрібний новий фундамент для нової країни. Саме з цього розуміння й народилася Третя Українська Республіка. Третя Українська Республіка – не як чергова політична партія, а як пароль для людей, котрі розуміють необхідність радикальної перебудови фундаменту України. Таким людям треба говорити про країну, а не про наступного президента. Спочатку – про нову Україну, а вже потім – про нового президента.

 

Ми не маємо права творити нову партію. Щонайперше – ми вже маємо ту опозицію, що в нас є. І головне – іншої до 2015 року в нас вже не буде. Ми маємо тих кандидатів у президенти, які вже визначилися, і інших у нас вже не буде. Нам треба лише змусити їх зробити більше, ніж вони самі хочуть. Зробили те, чого від них вимагає й очікує суспільство.

Ми навіть не творимо громадську організацію. Вважаю, що ТУР, який ми назвали Ініціативою, є командою небайдужих, не поламаних і не скурвлених людей, які все ще хочуть змінити країну.

Що робити?

ТУР має три головних завдання. Перше – інтелектуальне: розробити план нової країни. Перед тим, як ув’язатися в чергову президентську, парламентську чи кампанію з виборів місцевого самоврядування, треба сформулювати таке «технічне завдання для політиків» про те, яку комфортну для життя країну ми хочемо бачити.

Друге наше зусилля полягає в організації, активізації громадянського суспільства. Всі вже усвідомлюють, що переможна арифметика у виборчих бюлетенях не спрацює, якщо не буде такої ж переможної арифметики на вулицях. Нинішня влада не збирається демократичним шляхом, завдяки якому вона прийшла до влади, йти з неї. Відтак ми маємо готуватися не лише до переможного голосування за опозицію, але й до захисту та нав’язування цього переможного результату.

Нам потрібна мережа людей, які готові захищати свої права на вулиці, а не в інтернеті. Нам потрібне розуміння, що без великої групи людей, які готові йти до перемоги (не до кінця), нічого автоматично не відбудеться з цією владою й з цією опозицією. Майдан має бути не тільки в Києві, а на кожній дільниці. Мають вибудуватися мережі довіри, поєднані між собою фізично та віртуально.

Побіжно скажу, що на Банковій вже обговорюють не день виборів і голосування, а день після голосування. Всерйоз обговорюється моделювання ситуації, коли в день виборів усі опозиціонери залишилися б без інтернету, соціальних мереж, мобільного зв’язку. Ми мусимо виходити з того, що нас максимально заблокують. Телебачення, крім “5 Каналу”, скуплено все.

І тепер уявляємо ситуацію: виходить голова ЦВК Охендовський і говорить: як і очікувалося, переміг Віктор Федорович. І хто йому заперечить?

Саме тому відсутність доступу до інформації ми й можемо компенсувати такими мережами довіри.

Третій блок нашої роботи найважчий, але й найважливіший. Він зводиться до роботи з нинішніми трьома опозиційними кандидатами, щоб був один кандидат. Ця тема контраверсійна. Дехто доводить, що в першому турі єдиний кандидат не потрібен, а там кандидати вже об’єднаються перед вирішальним боєм.

У мене немає монополії на істину, але ніколи собі не пробачу, коли буду мовчати. Якщо вже й не визначити єдиного кандидата, то нам треба максимально зменшити кількість кандидатів у президенти.

Але і єдиний кандидат – недостатня умова для перемоги (приклад Ющенка тому підтвердження). Мусимо спитати: покажіть нам план першого року президентства і команду виконавців. Про команду маємо спитати в політиків ще на старті.

 

 

Кандидат і команда

Я зустрічаюся з Кличком, Яценюком, Тягнибоком, переписуюся з Тимошенко. Кожен з них мені симпатичний і перемога кожного з них буде моєю особистою перемогою. Чи не всі мені кажуть: ти маєш підтримати, стати агітатором. Я й сам розумію, що я маю робити. Проте у кожного запитую: скажи, хто твій прем’єр, прокурор, міністри? Через ці відповіді можна зрозуміти, що робитиметься, та й загальна ступінь готовності до змін. Скажу чесно: ніхто не дає відповіді на такі запитання.

Сьогодні ми можемо розраховувати на позитивний результат саміту Східного партнерства і на підписання угоди про Асоціацію з ЄС. І до того моменту Янукович наш попутник. А далі, після перевірки справжності його підпису, він знову стає нашим ворогом номер один. Ми його маємо перемогти в 2015 році. Якщо Янукович залишиться президентом, вся євроінтеграція зійде нанівець.

Можливо, ми можемо погодитися на реєстрацію усіх трьох кандидатів. Але перед цим вони мають вийти на Майдан і сказати суспільству: ми оголошуємо узгодженого кандидата Х. Якщо його не зареєструють, або, не приведи Боже, уб’ють, то узгодженим кандидатом стає кандидат Y. Як і його спіткає така доля – буде кандидат Z. Однак одразу ж заявляють: ми – одна команда, ми маємо план, визначилися з посадами і кажемо про це суспільству.

Що стоїть проти нас? Проти нас – великий кулак, у якому є міліціонер, чиновник, суддя, бандит і фінансист. Проти такої сили врозчепірку йдуть кілька кандидатів. Чому в 2004 році у нас під кінець Майдану усе пішло легше? Бо коли суспільство визначило єдиного кандидата, цей моноліт почав тріскатися.

Я до останнього надіюся на чудо, але якщо до кінця року нинішні кандидати не домовляться, доведеться піти на те, щоб з єдиним кандидатом визначилося суспільство. І тут кандидатам треба буде докласти зусиль. Бо сьогодні ніхто з опозиційних кандидатів не має вирішальної переваги.