Мудрі люди кажуть, що недобре розповідати про фотографа, не показуючи його фотографій, бо що ще може бути важливішим від фотографій, коли говориш про фотографа. Але йдеться про трохи інше. Не про фотографа, який зробив певну кількість фотографій, не про фотографії, які зробив тільки цей фотограф. Йдеться про дивну річ, яку у фотографіях не видно. Про той химерний зв’язок, який виникає між людиною з камерою і об’єктом фотографування.
Так звані примітивні народи завжди боялися фотографії. Вони розуміли, що сам акт фотографування значно глибший від образотворчого мистецтва, навіть від зупинки якогось часу, миті. Вони знали, що вся ця хімія і фізика, якої вони не знали, якимось чином пов’язана із переплетенням душ. Фотограф, вкладаючи свою душу у вдалу знимку, забирає частину душі того, кого фотографував.
Є ще такі фотографи, для яких зроблена знимка стає місцем незрозумілої відповідальності. Забравши частку душі, віддавши свою душу, вони прив’язуються не так до вдалого кадру, як до особи, яка той кадр собою дарувала. І цей нерозривний зв’язок не має строку давності.
У нашому місті таким відповідальним фотографом є Казимир Річка. Його знимки не обов’язково показувати. Все одно історії, які стоять за ними, суттєвіші. Річка у цьому подібний на художника-концептуаліста, який обов’язково мусить сказати хоча би щось про кожну із своїх картин, бо картини ці без пояснення втрачають більшість сенсу.
Фотографії Річки – не картинки, які можна переносити на фотошпалери. Вони є тільки нотаткою, щоденниковим записом до великої книги буття, яку ще необхідно промовити.
Серед останніх його знімків є дивовижний сюжет із владикою Мудрим. Коли Річка прийшов на Великдень відвідати самотнього єпископа, а той взявся святити те, що було у кошику фотографа. Фотографія показала, наскільки вони подібні. Невисокі, з великими головами, втихомирені. Вони зазнали повноту життя і аж тепер не мусять один одному нічого казати. Просто один святить, а інший фотографує.
Феномен Казимира Річки полягає у тому, що він – навіть поза камерою, хоча камера, можливо, існує для нього тільки для того, щоби це підсилювати – уміє бути всередині людських історій. Фрагментарність сучасного життя, яка виявляється і у фрагментарності контактів, в униканні та неможливості зануреності, зовсім не вплинула на сприйняття світу Річки. Він є тим, хто знає і пам’ятає історії життя, властивості і особливості усіх, з ким перетинався, відповідно – кого фотографував. І не тільки пам’ятає. Він певним чином супроводжує цих людей, допомагаючи їм хоча би тим, що їхнє життя є комусь цікавим.
Скажімо, Ганна Ковбас і її сім’я. У 1960 році (а фотографувати Казимир Річка почав півстоліття тому) він фотографував її на дитячому майданчику, який вона сама зробила. А перед цим взяла на виховання шістьох хворих дітей. Потім Річка був свідком того, як ці діти росли, як всі вони отримали вищу освіту, як двоє з них стали пожежниками і загинули після Чорнобильської аварії, як одна з них народила дитину…
Або Анна Багінська, яка одружилася із калікою, доглядала його, аж поки той не загинув у нещасному випадку, вона сама після цього довгий час була спаралізована, а потім загинув її син, і їй випало дбати про покалічену невістку і її малих дітей…
Або недовірливий до фотоапарата різьбяр Юрко Корпанюк. Чи впійманий на веселощах Опанас Заливаха…
Він фотографує так, що майже неможливо впізнати, в якому десятилітті теперішнього і минулого століття була зроблена знимка. Він подбав про те, щоби двічі за останній місяць показати свої фотографії на виставках у місцях, де переважно ніхто не зауважує виставок фотографій. Він не забуває усіх своїх учнів, бо багато років викладав фізику і логіку. Він уміє бути близьким для всіх, кого фотографував. Він дуже добре знає, хто є хто у цьому місті. У нього вдома живе киця, яка недавно народила кошенят у під’їзді. Його дивують люди, які живуть навколо. Він вже трохи втомлюється, бо роки беруть своє. І в нього є дивовижна риса, яка робить всі слабості несуттєвими – йому досі, все ще, завжди усе дуже цікаво.

Тарас ПРОХАСЬКО