Франківчани Петро Буяк та Юля Плисюк, які 3 червня вирушили до Байкалу на старенькому мотоциклі “Дніпро”, 19 вересня повернулися додому. Мандрівників зустріли кількадесят їхніх друзів та мешканців міста, які уболівали за цю ризиковану подорож і слідкували за їхніми переміщеннями в Інтернеті. Щойно Петро та Юля під’їхали до ратуші, друзі облили їх шампанським. “Дніпромонгольці”, як назвали мандрівників у соцмережах, прозвітували: проїхали 18600 кілометрів, витратили на бензин понад 16000 гривень і записали 300 гігабайт фото та відео. Спілкуємося з Петром та Юлею про враження від подорожі.

– З якими емоціями поверталися? Голодні й злі чи задоволені?

Юля: Найгостріше відчувалася втома. Втома від подорожі, від величезної кількості вражень. Рідко коли нова інформація могла дійти до нашого мозку (сміється – авт.). А крім того – щастя. Величезна радість, що нам вдалося усе, що планували, щастя, що повертаємося додому, до рідних, у рідне місто, до друзів.

Петро: Уся втома знялася зустріччю з друзями в знайомих містечках та селах нашої країни.

 

– Як “Дніпро” витримав подорож? Казали, що ви божевільні, що на такій розвалюсі так далеко поїхали…

Петро: Так, таки божевільні, і тут сперечатися не буду. В загальному “Дніпро” тримався достойно, незважаючи на енні зварні шви, що його всіяли, як бойові рубці. Проте сам двигун і коробка витримали на всі сто. Звісно ж, завдяки щоденному догляду, використанню якісного мастила “ZIC” та своєчасній його заміні. Була одна проблема в Росії з клапанною головкою, та ми її вирішили, а в Монголії просто тріснула два рази вісь через бездоріжжя та надмірну вагу мотоцикла. А взагалі техніка показала себе якнайкраще. Хоча зараз, згадуючи все пережите, стає якось моторошно. Хтозна, чи я би наважився ще раз на ньому поїхати в таку далечінь. Дійсно божевільні!

 

– Де були найкращі, а де найгірші дороги?

Юля: Справді хорошими були дороги в Казахстані. За винятком деяких ділянок, асфальтове покриття від кордону з Україною, через Астану аж до Алма-Ати було ідеальним. Звісно, були і ділянки, де проводили ремонт, на сході країни були ділянки із дійсно поганим покриттям, але загальне враження залишилось позитивним. Найгірші – звісно, в Монголії. Гребінка на ґрунтових дорогах – це просто нічний жах, а монгольський асфальт – це теж дуже відносне поняття.

 

–  Після перетину кордону з Росією у вас з’явилось багато негативних дописів. Що найбільше вразило?

Юля: Вразило те, що більшість людей так чи інакше зачіпали політичні теми, проблему українсько-російських відносин. І ніяк не хотіли зрозуміти, що ми абсолютно не цікавимось політикою, тим більше не хочемо ні думати, ні говорите про це під час подорожі. Вразило те, наскільки люди вірять телевізору і що знання й зацікавлення в історії не заходять далі Другої світової війни.

Петро: Слід додати, що, маючи такі самі проблеми в своїй державі, які існують всюди у світі, росіяни надалі вважають себе якоюсь примарною супердержавою з мегапотенціалом. Я такого не бачу. Їхній мегапотенціал зводиться просто до меганаглої пихатості.

 

– Вже традиційне завдання: опишіть Росію у кількох реченнях.

 

Юля: Росія – це величезна, неосяжна земля із прекрасною, багатою і в той же час суворою природою. Росія – це країна, де від народних традицій, на жаль, залишилась лише баня.

Петро: Росія – то божевільня від комарів. Росія – то просто величезна земля, населена багатьма національностями, які живуть самі по собі. Росія – то просто раша, і не більше.

 

– Як ви зустріли Байкал? Чи то Байкал зустрів вас?

Юля: це була найсхідніша точка маршруту, такий собі екватор подорожі. Найперша мить, коли ми побачили Байкал, була вражаюча. Ми просто їхали дорогою, оточеною деревами, і враз перед нами вигулькнув цей пейзаж. Це було дивовижно, який же він великий! Ми майже два дні їхали вздовж берега, і час від часу перед нами відкривалась ця краса – стрічка автодороги, паралельно їй залізнична колія і безмежний Байкал. І протягом цих днів ми намагалися знайти місце виїзду на берег, щоб там переночувати. На жаль, не вдалося, адже кожен шматок землі там куплений і закритий пансіонатами або приватними садибами. Це було невеликим розчаруванням.

 

– А як в Росії реагували на вашу експедицію? Що казали-питали прості люди?

Юля: В Росії ми виглядали як звичайні мототуристи, ніхто не цікавився культурною складовою нашої експедиції, і це трохи розчаровувало. Найчастіше питали про мотоцикл, як ми додумалися їхати на ньому у Монголію.

Петро: “Аткуда? Хохол? С Запада? Бандера?” Ну, що поробиш… ну таке життя у них чимось тривожитися без причини.

 

– Ви вже два тижні,  як удома. Відчувається порожнеча чи ви вже щось плануєте надалі?

Юля: Так, є невелике відчуття нерозуміння, як тепер бути, що навколо відбувається і що з цим робити. Але у нас ще купа справ, які ми обіцяли нашим читачам виконати, тому на найближчий час – робота саме над цим.

Петро: Хочу впорядкувати усі фото, щоб таки до мене дійшло, що було усі ці три місяці (сміється).

 

 – Що б ви порадили тим, хто захоче зробити подібну мотоподорож без особливої підготовки?

Юля: Без підготовки? Єдина порада – не робіть цього! На мою думку, подорож на власному транспорті без підготовки перетвориться у справжнє пекло. Адже завдяки тому, що ви продумуєте деякі речі наперед, ви мінімізуєте якісь побутові незручності, дрібні неприємності, бюрократичні конфлікти тощо. Використайте чужий досвід, щоб бути готовим до всього, особливо поганого, і тоді подорож буде дійсно в кайф. Наприклад, можете використати наш, яким ми ділимося на сайті dneprmongol.blogspot.com. Ми саме працюємо над узагальнюючими статтями, де розповімо, як готувалися, що зробили і як нам це допомогло. Завдяки тому, що Петро перебрав, удосконалив мотоцикл, він відпрацював на славу. Завдяки тому, що продумав додаткові кріплення, кофри, нам було більш-менш зручно зберігати багаж. Дякуючи тому, що ми знайшли друзів у містах нашого маршруту, ми почували себе впевнено у чужих країнах, і хтозна, чи змогли би ми викрутитись із деяких ситуацій, якби не вони. Підготовка забрала у нас втричі більше часу, і я впевнена, що кожна година була немарною.

Петро: Порада така: мінімізуйте своє життя. Не беріть купу зайвих речей. Вистачить дві футболки. І дуже велике прохання – записуйте у свої нотатки імена тих, хто вам траплявся і яка історія вас єднала. Потім у голові буде така каша, що і переплутати просто.

 

– Поїхали би ще раз у таку подорож?

Юля: Без сумніву, так. Це колосальний досвід і незабутні враження. Навіть не уявляю, що ще може мати подібний ефект.

Петро: Не цього року! Дайте трохи відпочити!

 

 

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА