У серпні й вересні знайома івано-франківцям козацька чайка «Спас» під керівництвом музиканта й отамана Романа Рося ходила Дніпром. Мистецтву управляти історичним човном козаки навчали дітей.

 

– Від початку будівництва чайки ми кілька разів запрошували на неї дітей, – розповідає отаман “Спаса” Роман Рось. – На екскурсію та випробування першої гармати приїжджали зі вчителями школярі, однокласники мого сина, часто були діти наших друзів, не кажучи вже, що всі наші діти виросли на чайці, ходили Дніпром і Чорним морем.

І я помітив, наскільки живо і радісно, емоційно сприймають діти корабель. Те, що для нас  за роки побудови стало набором дощок і роботою, для них було кораблем, який пливе щонайменше морем, а вони – козаки, пірати – ведуть його у штормових хвилях брати Стамбул.

Так само діти наших друзів, які виросли на човні, побудованому їхніми батьками в гирлі річки Жискль біля Сан-Тропе, катаючись ввечері по тихому плесі, уявляли себе страшними кровожерними піратами в бурхливому морі, співали морських пісень, воювали з іспанцями і забирали здобич.

Цього року ми вирішили провести морські козацькі навчання для дітей більш глибоко, широко і творчо.

У місті Черкаси, в серці козаччини, вільного духу й одному з найгарніших місць на Дніпрі, ми познайомилися з місцевими моряками – керівництвом Школи юних моряків, яка існує вже 40 років. Її вихованці вступають у морські вищі навчальні заклади і потім у ранзі капітанів, помічників капітана, штурманів водять кораблі у всіх куточках світу. Ці діти від семи років уже є моряками та завзятими рибалками, які знають і відчувають воду.

Після нічного переходу на чайці ми пришвартувалися до їхньої бази на півострові поблизу Черкас, і нас обсіли, як горобці, юні моряки років восьми-десяти. Відразу – море запитань. Причому – екзаменують нас:

–          Дядьку, а ви знаєте, що таке Пласт?

–          А ви знаєте, де тут стояли козаки?

–          А ви знаєте, що ми тут знайшли козацьку гармату?

І запитання, якщо за три секунди не відповів, ставляться далі. Завзятість така. Ми після ночі переходу за ними не встигали. Попросили робити довші перерви між питаннями, сказали, що ми те все знаємо, а от чи знають вони… – і отримали мішок інформації.

А прийшли ми туди, бо вирішили всі разом, що після того, як усіх всього навчимо і поїдемо додому, то юні моряки зі своїми капітанами та вчителями можуть ходити на нашому кораблі, піднімати вітрила, стернувати, дбати про нього і поставити у себе на базі зимувати – як на мене, в ідеальному місці.

Вирішили після того, коли побачили, як у всіх – юних і старших – моряків щиро загорілися очі. Хороші люди роблять реальну і добру справу, і ми їм з радістю у цьому допомагаємо.

Не обійшлося й без ложки містечкового дьогтю. На День незалежності, коли я на хвилину зійшов на берег, почув сказане у мікрофон зі сцени, що ми прийшли, як виявляється, на запрошення міської адміністрації (Школа юних моряків – комунальна), яка вся за Партію регіонів, і місцевих реєстрових козаків з погонами і лампасами. І сміх, і гріх…

Ми катали на чайці людей, варили козацький мед… Одна бабуся, яка добралася до чайки невеличким і хитким човником, яким ми возили людей, бо корабель не міг підійти до самого берега через каміння, цілувала борт і плакала від щастя. Розчулилися всі. Це було те, чого бракує сучасним Черкасам. Козацька чайка!

Літо було цілковито дитячим: двотижневий пластовий табір на острові з чайкою, дводобові переходи, нічні вахти, вітрила, весла, абордаж – все найцікавіше. А ще майстер-класи на човні для дітей з історії козаччини, мореплавства, піднімання та опускання вітрил і щогли, зрізання з валу гвинта браконьєрських сіток. Художники Іван Михайлов і франківець Володимир Гривінський вчили дітей малювати та друкувати монотипії на офортному станку сторічної давності, розказували про композицію малюнка. Трохи заважав дощ – було його забагато. Всі були мокрі, але щасливі.

Лише два тижні тому ми вирвалися перейтися Дніпром самі. Пішли вверх по течії на три доби в гості до друзів – канівських козаків, які збираються закладати свою чайку.

Дійшли до них, коли вже смеркало, а на березі горів вогонь і юшка пахла ще на середині Дніпра.

Доки ми гостилися, зі шлюзів ГЕС спустили воду на 70 сантиметрів і чайка опинилася на березі. В результаті ми гостилися ще добу. Спробували викопати канал, але без результату, і чекали, доки ввечері наступного дня вода з хвилями піднялася. Тоді ми в ніч помандрували до Черкас. На всіх вітрилах, із течією, тихо і спокійно, з усіма можливими в цю пору року зірками і дуже спокійним, майже дзеркальним плесом Дніпра.

От лише холодно було добряче – шість градусів за Цельсієм о цій порі, у 20-ті числа вересня, ніхто з місцевих не пам’ятає.

Йшли гарно фарватером, який там петляє, як гірська дорога. Але течія дуже чемно несла корабель, так що з вітрилами роботи майже не було, бо вітер був дуже легкий, два рази двигун завели, щоби в берег не заїхати.

А сьогодні чайка знову на Базі юних моряків – готова зимувати. Доки ще погода і немає морозу, малята зі своїми наставниками ще потренуються на ній. А ми – вже вдома. З відчуттям, що наш корабель у дуже надійних руках і в дуже правильному для нього місці.

 

Роман РОСЬ,

отаман козацької чайки «Спас»

 Фото Віталія СТРУТИНСЬКОГО