Уляна Горбачевська — співачка, актриса, дослідниця автентичної української пісні. Її проекти «Солоспіви», «Ультрамарин», «Псальма. Подорож», «Мозаїки», моновистава «Билина» високо оцінені експертами і прихильниками автентичної музики. Цього року з’явився її диск «Доле» – результат дослідження традиційних сольних жіночих пісень Полісся, Буковини, Центральної України.

Співачка співпрацює з відомими джазовими музикантами Марком Токарем, Петрасом Вішняускасом, Клаусом Кугелем, з бандуристом Юліаном Китастим. Свіжий проект, в якому брала участь Уляна Горбачевська разом з Юрієм Андруховичем і Марком Токарем, – літературно-музичний перформанс “Альберт, або Найвища форма страти”.

– Ти якось сказала, що треба “наважитись заспівати пісню”. Це як? Як ти підходиш до процесу, є в тебе якісь особливі практики чи секрети?

Секрет простий: багато слухаю архівних записів, тобто традиційних співаків. Часто бабця перед тим, як заспівати, робить якусь дивну паузу: це або видих, або щось нашіптує, молитву, скажімо, а часом нічого не чути. Але я знаю точно: в цей момент вона міняє в собі щось важливе, ніби виводить себе в інший вимір. Або часом, коли співають поліфонію десь у Крячківці, то починають пісню – і все: вони вже на хмарці (сміється), між куплетами балакають, фестивалять, але найсутнісніша їх частина вже там – пильнує спів. Ось цього намагаюсь у них вчитись. Буває, бабця закінчить співати і починає коментувати. І ти дивуєшся переміні. Це ніби дві сторони особи. Тобто коли співають по-справжньому –співають своєю суттю, а не персонажем.

– Те, що ти кажеш, подібно до містичних переживань. Наскільки в автентичному співі є, скажімо так, від вищих сфер, а наскільки – того, що під землею, як гадаєш?

Там є енергетика і земна, і небесна. Або якщо сказати точно: спів – це трансформація енергії земної в небесну. Звучить пафосно, але такий процес. Чому сучасним людям щораз важче співати таких пісень? Ніжки в нас від землі вже відірвались, але все сконцентроване на переживаннях, емоціях, багато его. Вони теж мали емоції, але якраз спів допомагав переплавляти все. Силу мали, брали з землі, а тоді через спів виводили назовні. Не так, як зараз сучасне мистецтво – все своє «г» напоказ усім. Вони все власне через біль виводили в радість. Знаєш, як часом слухаєш якусь чумацьку, і так виводить хтось верх, що на очі сльози, а при тому радісно. Спів – це праця, якщо хочеш, духовна практика теж.

– До речі, люди зараз перестали співати, як колись – чи то йдучи надвечір по вулиці, чи за столом, чи їдучи в поле на грузовику, правда ж? Навіть у селі… Як ти думаєш, з чим пов’язана така втрата?

Так, перестали. Мене це дуже засмучує. Світ іде в протилежний бік від традиції. Це відбувається у всьому світі. Для українців це особливо велика втрата. Я вже десь писала, але можу повторити, для нас пісня – це як реанімація, відновлення, встановлення зв’язків – зі світом, людьми, землею, Богом. Для іспанців, можливо, це танець (фламенко), для румунів – інструментальна музика. Але для нас, як і для грузинів чи корсиканців, – це спів.

До речі, про корсиканців. Після Другої світової війни в них був період, що співали лиш поодинокі люди. Вони почали вишукувати архівні записи і відновили свою поліфонію фактично з нуля. Зараз там повно колективів… Я оптимістка і вірю, що процес можна відновити. Потрібна зміна в державі і спеціальна програма для підтримки центрів, шкіл, студій… Але власне центрів, які виховували б дітей і молодь на автентичному матеріалі. Це інший тип освіти. Ну і, звичайно, має звучати така музика на радіо, телебаченні. Власне, не тільки обробки, а якраз автентичні записи. Дуже часто люди самі не знають, що тужать за цим. А почують – підходять з великим подивом: о! це воно!

– Ти часто згадуєш село Крячківку… Що ж це за Крячківка така? Як тебе там ті бабці сприймають?

Крячківка – це мої Вчителі. Це стосується не лише співу. Бо спів – це проявлене через пісню життя. Тому вони і співають фантастично, бо самі є фантастичні. У них є якість прийняття людей, життя. Востаннє була з ними на фестивалі «Артполе» з проектом “Деревовиди”. Співали Ніна Рева, Надія Раздобара (гурт “Древо”) і співаки Юрій Ілєнков, Юля Півторак і я (проект «Псальма.Подорож»). Я по сей день згадую цю поїздку, як подарунок. Наскільки з ними добре… Ти як удома.

Я до них їздила багато років і вчилась. А два роки тому померла найстарша співачка “Древа” Ганна Попко. І в якийсь момент я зрозуміла , що нема можливості бути лише учнем. Тоді придумала звести проект “Псальма.Подорож”, який курую, і двох співачок з Крячківки. Ще раз пірнула в матеріал, а він складний… Але цього разу мусила брати відповідальність за всі партії… Нам вдалось. Я думаю, так і виглядає передача знання: ти в якийсь момент опиняєшся поруч і мусиш бути спроможним.

– Я слухав твій сольний альбом “Доле”, мене вразила лаконічність, схованість емоцій, така собі подорож вглиб себе. Ти перебуваєш зараз в такому періоді життя чи це певне розуміння і вихід на новий рівень усвідомлення, ну, скажімо так, тиші? Нестримність для тебе – це засіб чи минуле?

Це був такий період… Я мусіла зрозуміти себе, але, знову ж таки, не через самокопання, а через спів. Думаю, не випадково на той момент до мене потрапили сольні пісні. Ці жінки виспівували своє (це проступає крізь сюжети пісень), співали не для презентації голосу чи пісні. Щось дуже інтимне, але кожний, хто слухає, має доступ до знання і відповіді на питання. Наприклад, остання пісня “Ой, журавко!” – жінка доспівала і розплакалась (на архівному записі). При цьому співала строго, я б сказала, ритуально. Це мене зачепило і як людину, і як художника. Як це?.. Є і емоція, і людина, але пісня не розхлюпується, а здійснюється. Я відважилась піти за цим. Потім були наступні проекти.

Дуже люблю музику, яку створила з імпровізаційними музикантами Марком Токарем, Клаусом Кугелем, Петрасом Вішняускасом (Проект “Ультрамарин”). Там я ніби випірнула з тих глибинних процесів назовні. Залишились знахідки попередніх процесів і з’явився новий горизонт. Зараз одна польська компанія запису хоче видати диск (ми вже маємо демо).

– Ти відкрита до експериментів і співпраці, розкажи про свій останній досвід з двома талановитими і красивими мужчинами у перформансі “Альберт”. Що це було для тебе?

Я дуже люблю цю роботу. Всі дуже відкриті. Починаючи з автора ідеї Олі Михайлюк. Мені подобається, що проект рухомий. Ми постійно провокуємо один одного. Мене сам текст Юрія Андруховича і те, як він читає його, спровокували на акторське існування. Поміж дуже серйозних і драматичних кавалків виникають дуже комічні. Як сказав Марк Токар, «ти відкрила в собі клоуна». Кажуть змусити сміятись важче, ніж змусити плакати. Наша вистава і смішить, і страшить… Ну, а ще якщо на сльозу проб’є – буде супер! Хоча деякі глядачі вже були близькі до цього… А якщо серйозно, мені подобається працювати зі справді талановитими людьми. Юрко має акторський і співочий талант, легкий у роботі і відкритий до нового. З Марком працюю вже декілька років. А тут у нас новий вимір – музика, спровокована текстом. Часто під час вистави всі рамки і формати зміщуються. Тобто Юрко стає співаком, Марк актором, я читаю текст. Або інколи виникають моменти «між»: між музикою, акторським імпульсом і текстом. Оця незаполірованість художньої тканини мене найбільше гріє. І окремо хочу сказати, що дивуюсь винахідливості Олі Михайлюк, яка звела в одне такі різні речі. Анатолій Бєлов (графіка), Марк Токар (фрі джаз, імпровізація), Юрій Андрухович (література) і Уляна Горбачевська (традиційна музика, театр). Як не дивно, це якраз і спрацювало. Кожен прийшов у проект зі своєї території і розповів історію у свій спосіб. Ми творимо разом, взаємодіємо, але не змішуємось… якось так.

– Наскільки кореневий спів, який однозначно є енергетичним актом, є рятівним в душевних незгодах? Ти це відчуваєш?

Так! І всім раджу. Ніщо так не повертає рівновагу, як спів… Не дарма ним супроводжували колись всі події – від народження і до смерті… Такої рівноваги і вам бажаю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ