Можу собі тільки уявляти, яким і з чим він приїжджає у різні міста і місця світу. Правдоподібно, що в тому, яким він приїжджає, що він там випромінює, є сенс куди більший від того, що йому просто дуже подобається їздити світом. Це якийсь незбагненний тип нової української типології. Я не знаю, як це йому вдається, що його веде, але я маю можливість відслідковувати його занурення у різні місця. Його мандрівки нагадують подорожі початку двадцятого століття. Тих подорожників, які  їздили, щоби віднайти смак світу через однаковість смаків, щоби відчути глибинні прірви між світами у майже непомітних деталях. Це були подорожні, котрі думали про місце місця, про час часу, про перетини місць і часів. Без діла, без розваг, без товариства, без споживання. Тепер таких майже нема. Хоч вони винаймають якісь кімнати, сидять у каварнях і винарнях, стоять перед картинами, як туристи, туристом їх не можуть назвати навіть найдосвідченіші кельнери і бармени, незважаючи на те, що вони чують незрозумілі чужинецькі інтонації у простих фразах, вимовлених їхньою рідною мовою настільки бездоганно, що починаєш сумніватися – чи не вигадав ти щось сам, зауваживши акцент. Але зрозуміло, що такий цей – немісцевий. Але зрозуміло, що він може або поїхати звідси завтра рано, або залишитися тут назавжди. І його приймуть. В обох випадках.

Мій друг саме такий. Коли він приїжджав до мене, то привозив якусь складну оптику, якою перевіряв зір усім, хто знав, що до мене приїхав такий чоловік, який може перевірити зір. Він мав із собою ще багато різних див – квітів, співів, повних і порожніх фляшок, систем розтяжок хребта, роверів, історій, інтонацій і помічних мовчань – тому я можу собі уявити, що він приносить із собою.

Він якось так химерно запам’ятовується, що починаєш думати про те, що саме про нього треба колись запам’ятати все і написати про це книжку, бо хто ще вартісніший і цікавіший. І відразу приходить протилежне розуміння – ні, якраз не про нього, бо він сам уміє про себе розповісти, нема чого забирати слово у того, хто винайшов для себе дивовижно гарний спосіб говорити – записувати кількома словами те, що подумав у різних місцях світу, які в такому разі виявляються попросту філіалом самого себе.

Я не знаю, що він ще записує (а він переконаний, що робити нотатки – це найкраще, що нам уділено, що нам залишається), підозрюю, що моєю великою мрією є доступ до його записника. Але вже багато років я щось про нього знаю. У нас вироблена певна система стосунків, якій би позаздрив навіть Борхес. Час від часу я знаходжу у своїй поштовій скриньці листа від нього. Кожен лист – з якогось іншого місця світу. Переважно це картки із важливими в той момент зображеннями. Вони відкриті, без конвертів. Моя франківська адреса отримувача написана різними мовами, але вона від цього не змінюється. Адреса відправника переважно не вказана, але про це свідчать марки, штемпелі, натяки на зображенні поштівки і загальна атмосфера послання.

Він посилає їх з усіх місць, де буває, – Торонто, Нью-Йорк, Бейрут, Гамбург, Варшава, австрійські Альпи, Севілья, Рим, Гурзуф, різні кнайпи, клініки, собори, площі, закапелки, зимові і літні пляжі, готелі і читальні зали бібліотек. Я ж ще ніколи не відповів на жодне з цих послань. Я вважаю, що його вже не буде там, куди прийде моя відповідь, що я не маю відповіді, бо його листи – не запитання, що моя роль у цьому сценарії – дивуватися, спробувати зрозуміти сенс, зберігати і архівувати. В такий спосіб я стаю спостережником за спостережником.

А мій друг, посилаючи мені ці свідчення свого переміщення, робить кілька речей, які забезпечують подальше існування мого місця. Бо він пише відкриті листи, ніколи не пакує їх до конвертів. Він пише українською, яку в такому разі принаймні бачать поштарі в таких місцях, де української навіть не побачиш. Він наполегливо повторює це словосполучення – Івано-Франківськ, Незалежності, Україна. Він не дає завмерти паперовій пошті, і він гнучкий – знаючи, що до мене важко написати послання іншим способом, пише таким, який є у цьому випадку надійним.

Не кажучи вже про те, що він пише – я бачив таких людей, вони заклякають, очі їхні зеленіють, але продовжують дихати, не можна подавати їм руки, краще пройти повз, пам’ятаючи, що тебе чекають вдома… Ми можемо зустрічати себе в чужих містах і можемо бути самотніми і роками не бачитися зі собою у своєму місті… Зараз усі живі і димар мовчить, сяймо тоді, хто чим має…

Тарас ПРОХАСЬКО