Хліб дитинства дуже смачний. Переважно ламаний. А ще – дешевий. Коли я навчався у молодших класах, то він коштував 50 копійок за буханку.

Це десь 1995-96-ті роки. Ми йшли з однокласниками зі школи. Доволі зголоднілі. В кого як, і в багатьох так було, що батьки давали якісь гроші на похід у їдальню. Але велика пристрасть до наклейок спонукала купляти жуйки. Тому всі гроші йшли на них і дуже зрідка на харчі. Було навіть так, що на жуйки ставало гидко дивитися, тому їх викидалося, а зберігалося лише наклейки. Було й так, що ми купляли наклейки одні в одних без посередництва магазину. Але й бувало часом, що ми доволі голодні йшли зі школи. Біля магазину в центрі села скидалися копійками – хто сім, хто – п’ятнадцять… І, назбиравши п’ятдесят, купляли буханку. Хоч додому з гарячими борщами і зупами лишалося по десять-п’ятнадцять хвилин, але спокуса хліба перемагала. І ми їли його самого. Ламали малими брудними руками і їли, їли, їли…

Аж доки першим не звертав додому Коля. Йому було найближче. Через пару хвилин – я і Славко. Мені було зовсім трохи до хати, а Славкові ще на ґрунь. Далі йшли Іван, Василь і Дмитро. Їм залишався ще якийсь окраєць. Добре, що не знаю, як вони його доїдали. Чи сварилися над останнім шматочком, щоб з’їсти якомога більше? Чи мирно і лагідно ділили порівну? Чи милосердно віддавали найголоднішому? Хоча, здається, ми завжди доїдали до повороту, де звертали ми зі Славком.

Але найперший хліб дитинства – це таки домашній. І яким би смачним він не був, але завжди більше смакував магазинний. Тому що рідше лежав на столі. А домашній спочатку пекли в печі у хаті діда і баби. Бо ми з батьками з мого кількарічного віку вже перебралися у малу хату над пивницею, але печі для випікання хліба там не було. Тільки для ватри і готування їжі. Тому хліб пікся спільно. Раз на тиждень. В піч поміщалося шість великих і три малих круглих буханці. Якраз вистачало на діда, бабу, тата, маму, сестру і мене.

Той хліб був найсмачніший, коли він тільки з печі. Гарячий і хрусткий. Але бабуся не дозволяла їсти гарячий, бо казала, що тісто може в кишках злипнутися. Наказувала трохи почекати. Коли буханці трохи вистигали під рушником, то бабуся чи мама різали мені смачнезний окраєць і наливали велике горня молока. Я і тепер дуже люблю хліб з молоком.

Я б і зараз ласував хлібом з молоком, але сьогодні п’ятниця – пісний день. Тому доведеться з молоком почекати до завтра. Хоч можна їсти з компотом. Або самий сухий хліб, як у дитинстві дорогою зі школи. То й їм сухий, бо ліньки йти в пивницю по компот. Ламаю і їм. Крихти лишаються на пальцях. Пишу цей текст. Крихти падають в прогалини між клавішами ноутбука. Нехай і він посмакує.

Це неймовірно гарно раптом згадати той смак. Добре, що я зараз вдома і все гаразд. А якось так було, що я перебував у Франківську і перед самим сном мені звідкись донісся запах свіжоспеченого хліба. Але, звісно, нізвідки він не міг донестися. Бо була зима, вікна і двері щільно закриті. Стіни хоч і тонкі, але не діряві, щоб запах прийшов від сусідів. Тоді я прийняв рішення якомога швидше заснути, щоб наснилося й молоко до хліба і сам процес споживання.

Але найбільший хлібний рай настав, коли мама влаштувалася працювати у сільську пекарню. Її якраз відкрили заможні сусіди. Мама, тета Анна і ще кілька інших сусідів працювали там пекарями. Це був дуже гарний час. Коли була мамина зміна, ми з сестрою носили по черзі мамі молоко до хліба, а мама нам тоді давала свіжий батон чи калач, чи таки хліб додому до молока. Окрім зарплати від виробітку, пекарям належалося ще по три пекарських вироби. Це тривало кілька років. І гарно було. Але зміна проходила від вечора до передобіддя наступного дня. Все-таки нічна робота у приміщенні з кількома електричними хлібопекарськими печами була непростою. Згодом мама роботу залишила. Пішли працювати інші люди.

Але й зараз там хліб смачний-смачний. До звичайного борошна додають кукурудзяної крупи – такого хліба взагалі ніде нема. Зустрічати не доводилося. А позаяк я вдома не найчастіший гість, то смак аж ніяк не приїдається. І хоч в новій великій хаті вже є піч для хліба, але здебільшого купляємо на пекарні – зовсім близько і щодня свіжий. Лиш на свята – чи Великодні, чи Різдвяні – мама випікає паски, калачі, струцні, завиваники вдома.

А як згадаю зозульки на кукуци, то слина в роті збирається. Кукуци – це дарунки, по які ходять малі-малі діти до сусідів у Світлий четвер. Окрім булочок-зозульок, дітям дарують ще й писанки, сирних коників, шоколадки, яблука, іграшки зі словами: «Най Бог прийме перед чиєїсь душі». Чиєї саме – вказується конкретно. Це, в основному, померлі родичі. Дарунок дитині, можливо, мав би якось спокутувати гріхи померлого, якщо такі були. А якщо так не конче виходить, то дітям все одно радість. І мама завжди напередодні Світлого четверга випікала булочки у формі зозульок. Добре, що я тоді був малий і мама дозволяла мені у страсний тиждень скоромну булочку – в тісто додавалися масло і яйця – смакувати з молоком.

Василь КАРП’ЮК