Що викликає посмішку, коли ви йдете вулицями міста? Не так вже й багато речей. Але одна штука діє незмінно: коли в поле зору потрапляють молоді, яскраво, креативно, виклично одягнені люди. Те, що у світі називається street fashion – вулична мода, те, чим за кордоном надихаються світові модельєри, те, без чого повсякдення було б сірим і понурим. Останніми роками вулична мода все впевненіше полонить серця молодих людей з багатою уявою, і хоча в Україні це явище ще не досягло такого розмаху, як за кордоном, та про розвиток вже можна говорити з певністю.

Вуличну моду можна умовно поділити на три категорії. В першу категорію – «перехожі» –потрапляє той загал, який формує людську картину вулиці, її фон, адже кожна людина, так чи інакше, має власний стиль, притаманний тільки їй. З огляду на це на іноземних сайтах світового street fashion можна побачити навіть людей у різних уніформах, як-от міліціонерів чи охоронців. До другої категорії – «субкультури» – віднесемо представників таких середовищ, як панки, готи, репери, емо і т. д. Ця категорія вирізняється яскравістю і колоритністю, але таки має визначені обмеження. Кожна субкультура одягає тільки їй притаманні одяг і аксесуари, тобто сповідує своєрідний дрес-код, про вільну моду тут не йдеться. І нарешті третя – найцікавіша категорія – «оригінали», до якої потрапляють найяскравіші та найкреативніші представники street fashion. Мова про політ фантазії та стиль без жодних обмежень і рамок. Здавалося б, що тут складного? Одягай те, що до смаку! Та не все так просто. Щоб одягатися яскраво та індивідуально, треба, перш за все, подолати власні комплекси, відкритися життю, відкинути стереотипи. Співрозмовникам «ГК» це вдається без проблем, більше того – street fashion стала їхньою творчістю, способом реалізувати себе, заявити про себе світові.
У чому ж «фішка» цього явища? Насамперед у тому, що якщо двом людям дати однаковий набір різних елементів одягу, то людина зі смаком до street fashion скомбінує їх цікаво й епатажно, в іншої ж цього не вийде. Адже, на перший погляд, – це поєднання непоєднуваних речей, яке позбавленим творчої уяви видасться абсурдним. В цьому і є суть вуличної моди – вона захоплює, дивує, обурює, вражає, дратує, але не залишає байдужим.
Кореспондент «ГК» поспілкувалася з найяскравішими представниками street fashion у Франківську і з’ясувала, що надихає їх на створення неповторних та колоритних образів. Знайомтесь – Мирося, Зоряна і Віталій.

 

Мирося Савчук, 24 роки, юрист:
«У школі я була дуже правильною. Натхнення змінити щось у собі з’явилося в студентські роки, коли я познайомилася з вільними, розкутими людьми. Вони підштовхнули мене до зміни іміджу і, відповідно, світогляду. Я почала цікавитися мистецтвом, фотографією, намагалася почерпнути інформацію звідусіль – і це також надихнуло мене.
Думаю, якщо зазирнути глибше, то мною керувало бажання, щоб на мене звертали увагу. Подібні речі рідко хто визнає, але це правда. І мені сподобалося привертати увагу людей.
Звичайно, тим, хто обирає для себе екстремальний стиль одягу, трохи важче, адже наше суспільство дуже закомплексоване після «совєтського союзу». Тут треба бути готовим, що тебе постійно будуть критикувати, твій одяг постійно комусь буде не подобатись. Але воно того варте, створювати собі оригінальний імідж – надзвичайно цікаво. В цій справі дуже важливим є відчуття стилю.
Весь одяг шию собі сама. Єдине, що можу купити на «секонді», – це джинси, футболки, блузки, якісь цікаві плаття, балахони.
Мене дуже вражає китайський і японський «стріт фешн». Часом не розумію, як можна вдягати кілька кофтин одна на другу або кілька пар шкарпеток, але водночас це дуже цікаво.
Коли я їздила в Київ на фестиваль «Рок-Січ», то думала, що бодай у столиці не виділятимусь. А дзуськи – люди на вулицях зупинялись, щоб роздивитись мій одяг, а на самому фестивалі купа людей хотіли зі мною фотографуватись, незважаючи на те, що поряд було безліч цікаво вдягнених людей.
Мене скажено пре поєднувати етно із рок-стилем: такий злосний байкерський стиль – шкіра, масивні боти, напульсники – і водночас елементи модернізованого етно.
Я виросла на «Beatles» «Pink Floyd», «Братах Гадюкіних», Сестричці Віці. Музика, яку слухаєш, дуже тісно пов’язана зі стилем твого одягу. Скажімо, коли я слухала тяжкий рок, то носила шкіряні штани і косуху. Згодом зацікавилась нашою культурою, етнофольком – і в одязі одразу з’явились елементи етно. Але, знову ж таки, в автентичних вишиванках, народних костюмах ходити по вулиці якось нецікаво, от я і почала сама вишивати, вигадувати різні вишивки.

Дивлюся різні колекції «от кутюр», слідкую за нашою модою, за «стріт фешн» різних країн, за стилем публічних людей України – насправді впливає буквально все. Звичайно, я не копіюю образи, можу запозичати окремі елементи. Спочатку я збираю інформацію, потім вона переробляється в мозку, і в один прекрасний момент в голові народжується образ. В процесі розробки змінюються деталі.
Коли люди дивляться на мене на вулицях, це мене розважає.
Вся творчість виражається в одязі. Наприклад, шию костюм – з першого погляду в українському стилі, бо там є наша вишивка і бомбончики в народному стилі, а якщо пригледітись, то там присутні і китайські мотиви, бо то є майже кімоно, а знизу – чи то спідниця, чи то просто шматок тканини, якою я обмоталась. Один костюм перешила з клоунського костюма, вийшов прикид з елементами середньовічного костюму і панківського стилю.
Зоряна Мартинюк, 25 років, дизайнер:
– Я не надто замислююсь над «стріт фешн», просто одягаюсь так, як мені подобається. Вважаю, що вуличний одяг повинен бути зручним і вільним. Вдягаюсь на «секонді», часто на львівському. Як бачу на «секонді» щось кольорове, одразу купую. Багато потім перешиваю, бо часто мені подобається колір або візерунок, а розмір речі – гігантський. Або якщо десь щось порвалося, роблю якісь такі веселі кольорові латки. Коли вибираю одяг, ніколи не звертаю увагу, чи він брендовий, чи ні – часто купую замалі або завеликі, по суті, незручні речі. Головне, щоб вони мені подобались. Потім думаю, що з ними можна зробити. У нас на «секонді» можна знайти купу цікавих речей, якось ми з моїм хлопцем знашли спражні галіфе – біля «секонду», де продають всіляке залізяччя, платівки та інший мотлох. Там же знайшли дуже класні окуляри від сонця у стилі ретро.
На створення образу мене надихають деталі, дрібнички. Наприклад, куплю ремінь і ходжу днями довкола нього і під нього підбираю одяг. Або під сережки. Люди роблять навпаки, а я під аксесуари підбираю одяг. Або, наприклад, купила на «секонді» светрик у синій горошок і придумала, що до нього пасуватиме червона спідниця і якісь кольорові колготки, то вже ходжу і шукаю собі їх. Ношу сорочки і хустки моєї бабці, «вкрала» в свого друга з дачі старезні капці його бабусі – дуже ними тішусь, також ношу її окуляри від сонця.
Спочатку вигадую собі образ в голові, але насправді воно не завжди виглядає гарно, тоді компоную з іншими речами, поки мені не сподобається. Припускаю, що на цей процес може підсвідомо впливати музика, яка на даний момент грає в хаті.
Для мене такий спосіб одягання – це творчість. Навіть коли я просто виходжу в магазин, мій зовнішній вигляд дуже важливий, причому неважливо, чи хтось мене в цьому одязі побачить, це радше пов’язано з внутрішньою гармонією.
Віталій Коваленко, 25 років, музикант групи «Франшиза»:
– Я почав так вдягатися десь ще у 7-му класі. Захотів вирізнятись. Все починалось з якихось рокових нашивок. Потім вступив в універ, знайшов людей, які теж люблять цікаво виглядати. Одягаюсь повністю на «секонді», в магазинах купляю тільки труси. Хотів би навчитись шити, у мене багато задумів в такому «франшизівському» стилі – якісь практичні речі, які виглядали б шалено, наприклад, зшита з підтяжками краватка.
Я не продумую свої прикиди, у мене вдома є певний набір речей, які одягаю, як попало – одне на одне. Робота дозволяє мені деколи відірватись… Одного дня працював повністю голий в офіціантському фартушку.
Я думаю, що в основі «стріт фешн» має бути, перш за все, зручність. За кордоном це явище з’явилось купу років тому, люди просто одягали те, в чому їм було зручно, і чхали на те, хто що подумає про їхній одяг. А в нас існують певні стереотипи, бо ходити по вулиці в спортивному костюмі – це нормально, а коли людина якось креативно вдягнеться – це вже ненормально. Хоча думаю, «стріт фешн» – це зручність, а не прагнення вирізнятись.
Намагаюсь абстрагуватись і не звертати увагу на реакцію перехожих. Бувають періоди, коли я навмисно одягаю якомога непримітніший одяг, щоб залишатись непоміченим. Взимку ходжу в пожежному кітелі – тепло і вписується в культурний контекст. Люблю нашу «Франшизу» і за те, що в нас немає обмежень в одязі. І бути не може.

Уляна Паливода, франківська фотохудожниця, мешкає у Кракові й багато подорожує світом, досліджуючи street fashion. На прохання «ГК» вона зробила творче порівняння вуличної моди різних країн:
– Здається, що те, що в Україні називають «вуличною модою», є очевидною формою протесту проти загальних стандартів вигляду і одночасно – формою наслідування менш поширених стандартів. В Берліні ж то все здається дуже природнім.
От та подружня пара, яка тримає магазин «Антикваріат 20-го століття», – вони надихаються рокабілі і Betty Page, виглядають відповідно і продають ті всі речі з 50-х років, ті сумочки і капелюшки з вуалетками, гавайські сорочки, посуд і радіоприймачі, куртки спортивної команди з якогось американського коледжу…
Все, ніби в фільмах, де американські підлітки йдуть у кав’ярні з червоними диванчиками, танцюють під мелодії з музичних автоматів і п’ють молочні коктейлі з однієї склянки на двох або колу. Такий собі Pleasentville.
Он у тому магазині реклами танцювальних вечірок bee-bop twist, і музика така, і ті зачіски у власників, і навіть форма оправ їхніх окулярів. Вони відриваються від часу. Їм затишно.
Або отой чоловік з сивіючим на скронях волоссям і дредами, з татуюваннями на шиї і величезними «тунелями» у вухах, який купує на ринку бавовняні сірі колготки для свого чотирирічного сина, що поруч грається з собакою.
І ті всі панки-скіни-неонацисти в тих важких черевиках – коли вони пропускають мене в коридорі нашого будинку у Кракові так неочікувано галантно.
І ті дівчата на велосипедах по мокрому снігу, в безкінечних шарфах, кольорових спідницях, кедах – граційніші, ніж балерини.
І той магазин поруч з нашою квартирою, британський прапор над входом, всі ті бренди, за які змагаються франківські «модники», всі оці фреди пері і бени шермани.
Чорт забирай, шо ж то таке «вулична мода»?
Може, то ще і ті провідники, які заходять в потяг на німецько-польському кордоні, – вони в костюмах, білосніжних сорочках, без шапок, але з небесно-блакитними краватками, шкіряними рукавицями і раціями. Вишукані і серйозні, ніби охорона прем’єр-міністра.
То і ті мої добрі друзі-фріки, які носять на щодень мундири швейцарських пожежників, які відкопують на франківському «п’яному базарі».
Це і та панянка з Каліфорнії, її звати Summer, як літо. Вона випускниця Єльского університету і зараз водить нас з туром «альтернативне місто» по зимовому Берліну, по всіх арт-сквотах і дворах з графіті. Вбрана в старе пальто, яке, здається, скоро розвалиться, вона губить ґудзики, і ми з нею жартуємо про загадкове місце десь в просторі, де живуть всі загублені речі. Обидва шарфи на ній шалено бадьорих кольорів, пальці в ультрамаринових рукавицях вказують на нові види вуличного арту, жовтогаряча торба багато бачила і багато приховує. Словом, вигляд абсолютно натхненний урбанією цього міста, лабіринтами дворів з малюнками на обшарпаних стінах. Навіть макіяж в неї такий недолугий, але мені хочеться її обійняти, бо вона така неідеальна і справжня. Як це місто.
Чим цікавиться сучасна мода? Вулична мода як вид сучасного вуличного мистецтва?
Шалене, невпорядковане кидає виклик, абсолютно безсистемно атакує твоє естетичне сприйняття. Дивує і захоплює, обурює і причаровує. Нераціональне і привабливе. Безнаціонально-фольклорне. Субкультурне, зручне, швидке і таке, що хочеться розглядати годинами, або можна навіть не помітити.
Натхненне міським пейзажем, витримане в ритмі світлофорів, пристосоване до розламів в асфальті, вирощене в тіні будівель закинутих фабрик і загріте сонцем міської інфраструктури. Доступні матеріали і рідкісні знахідки. Одяг і прикраси як сувеніри. Хтось може навіть сказати, що то все дуже зовнішнє. Це як кольорова фарба на фасадах сірих будинків. Але це змінює наш простір. Це розмальовує чистий аркуш. Це робить наші дні в місті яскравішими. І ми посміхаємося.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ