У п’ятницю їздив до Львова. Такого густого туману я вже давненько не пам’ятаю. Він не лише не давав бачити більш як на кілька метрів уперед, але й старанно маскував усі пастки на дорозі.
Приятель-водій напередодні попереджав, що добрячі вибоїни почнуться вже в Галичі. Мушу його розчарувати: це сталося раніше. Але в столиці Галицько-Волинського князівства теж було дуже весело: яма на ямі. Хтось там нагорі, в нашій «білій хаті», не так давно й неодноразово звітував, що цю проблему ліквідовано. Моє авто і я переконались у зворотному. Наших доріг як не ремонтували, так і не ремонтують.
На Львівщині (це аби хоч якось потішити серце «рідних чиновників») дороги не ліпші. У Бібрці, наприклад, повна дупа. Хоч у чомусь є бюрократична солідарність регіонів. Шляхи на Галичині розбито вщент, а з настанням морозів залишаться, певно, лише напрямки.
До Львова щодня приїжджають тисячі туристів. Наш зголоднілий на скромні, але приємні враження люд щиро сприймає цей поки що ерзац європейського міста. Адже здебільшого їхати далі на захід не має ні сил, ні грошей, ні віз, ні знання мови, ні відваги. Там якось лячно, там чужі. А тут принаймні кожну вивіску прочитати можна.
На заїжджих автомобілях та автобусах переважно київські номери. Рівненька Житомирська траса дає можливість домчати зі столиці з комфортом за кілька годин в місто Лева. Дивлюся на них та й думаю: «А що якби ця дорога не мала міжнародного статусу і не вела до прикордонного Чопа? Мабуть, і їй, недоглянутій, найближчими роками прийшов би гаплик». А так треба ж гладеньким шляхом свої тіла сильним світу українського до Європи возити. Це, звісно ж, як виняток між перельотами літаками.
А наша івано-франківська дорога до «туристичного львівського раю» розбита в усіх напрямках: на Бібрку, на Стрий, на Перемишляни. Спитаєте, чому пишу «туристичний рай» у лапках. Відповім. У сусідніх державах у таких містах, як Львів, ніколи, до прикладу, не бачив стільки сміття, яке кидають в історичній частині правдиві львів’яни, де доведеться. Рідні туристи не відстають від мешканців королівського міста: плюють, де забажається, смітять, б’ють пляшки та й слів зчаста не добирають братньою мовою. Сумно на це дивитися. Виправдання одне: індустрія розваг дає людям роботу, а більшість гостей (віриться) колись окультуряться. Про реставрацію говорити не будемо. Добре, що сто років тому будували, як навіки.
До Львова все ж тягне, як магнітом, його велич, незважаючи на все, незнищенна. Якщо вас не лякає дорога, ви прагнете побачити пам’ятки древнього міста, то не бійтеся окремих «принад» туристичного раю. Львів, попри все, чи не єдине місто в Україні, яке показує, в якому напрямку має рухатись наша держава. І цей шлях, упевнений, ніяким сміттям не засипати і жодними вибоїнами не знищити.

Іван КОСТЮК