Траву найліпше косити з росою. Волога полегшує зрізання. Але не завжди є роса. Або не завжди роса є росою. Так було і цього разу. Бо траву в бабусі в Шипоті успішно скосили ще влітку. А з отавою вийшло трохи інакше.
Взагалі-то все починалося зі снігу. Навіть написав про це у Фейсбук, і приятелі-журналісти просили світлин брустурського снігу, щоб зробити у своїх обласних ЗМІ радісні повідомлення про початок зими на Прикарпатті. Але в телефоні функція фотографування заглючила, а фотоапарат у мене старий, плівковий, і плівки, звісно, нема. От і не сталося того дня сенсації. Але для мене сталася.
З одного боку, коли попросили світлин, то в мені почав нуртувати локальний патріотизм: у перших звістках про зиму в твоїй країні фігуруватиме твоє село. Але з іншого боку, зима ще не була такою, як зима. Ці ріденькі сніжинки на світлинах промовляли б дуже мало. Більше було би видно сіро-зелений фон дерев і полів чи темно-сиве небо. А цей прекрасний сніг, який так мене зрадував, виглядав би жалюгідним. Тому, задавалося б, прикра неполадка з технікою вийшла на добре. Я бачив дрібні сніжинки, від яких перехоплювало подих. Читачі Фейсбуку уявляли прекрасну заметіль, і їм теж було втішно.
Правда, наступного ранку на траві таки було трохи снігу. Внизу менше, а горби добре біліли. То була пора, коли женився брат. Окрім обрядових функцій дружби, були ще й суто побутові. Ми будували весільну кухню. Тимчасову. Поставили чотири міцних стовпи, зверху скріпили кізлами, переклали їх поперечними латами і накрили шифером. Шифер цвяхами не прибивали, бо він позичений у сусіда і після весілля його треба повернути, тому зверху поклали ще три довгих жердки і їх краї скріпили дротом з краями кізлів. Стіни шалювали опілками. Це відходи деревини. Коли колоду пиляють на дошки, то заокруглений край ніби вже не годиться. Тому ні дощок на підлогу, ні вагонки з нього уже не виходить. Часом його просто пиляють на дрова. А часом шалюють шопу для маржини на толоці, а чи от таку кухню, яка після весілля стане дровітнею, або її взагалі розберуть.
До кухні треба було прибудувати навіс для жінок, які миють посуд. Це ми теж зробили. А також змайстрували трап під ноги, щоб жінкам не було слизько і щоб не побили посуд. Певна річ, поставили широкий стіл. А «ми» – це родичі і сусіди господаря, які помагають, бо був такий час, що нам помагав цей господар, або ще буде. Відтак весілля є подією не лише для сім’ї, у якій це свято стається, а й ще для кількох десятків людей, які залучені до тривалого приготування.
Після весілля в молодої треба поставити весільні палатки в молодого. Нас було щось із восьмеро. Прийшли зранку до ґазди, в якого було весілля перед тим, зняли брезенти, розібрали металевий каркас, повантажили лодви підлоги, лавки і столи на вантажівку, а тоді господар запросив до столу скуштувати його весільних наїдків і напоїв. Залишилося з весілля гощень чимало, тому стіл був пишний і столували довго. Власне, в цьому й шарм таких допомагань. Хоч часом робота може бути й важкою, але проходить в атмосфері легкої спільної дії. Бо нема поспіху, є розважливість, хороші розмови, жарти, передвесільний настрій. Часті і смачні застілля цьому сприяють.
Коли в молодого ставили весільну палатку, то на Ґреготі білів сніг. Трохи дощило і було прохолодно. Але праця йшла злагоджено. Найбільше часу займає ставлення підвалин, бо палатка широка і довга – треба підкласти так, щоб було за васерваґою, щоб всі вугли були на одному рівні. Для цього пиляють колоди на короткі шматки і їх підкладають. Часом і кавалок цалівки треба підкласти, щоб вирівняти. А коли підвалини вже рівні, то металевий каркас ставиться доволі легко й оперативно. Найбільше фізичної сили потребує натягування брезенту. Він великий і незручний. Але як раптом дощ, то дуже корисний, тому запитань ніхто не ставить. І ще вечір добре не настав, а палатка вже готова. Наступного дня сусідські дівчата прикрасять її надувними кульками.
То от така погода була протягом всіх весільних процесів. Лише на весілля в молодого випогодилося і стало сухо. Але осінь – тому морозно. Медовуха йшла добре. Та як би добре не йшла, а життя є життям, людина є людиною, а маржина – маржиною. Через те мус косити отаву. На початок жовтня це трохи дивнувато, але перед тим півтора місяця не давали косити дощі. Тому так.
Ми з татом взяли коси і пішли на автобус. Під’їхали трохи з Брустурів у Шипіт. Почали кішню десь о десятій. Це вже не літо, тому тато вдосвіта не будив. Й так трава з морозом. Коли їхали в автобусі, то говорив з одним добрим чоловіком. Каже, що часом читає мої колонки. А потім сказав, що от можна написати про траву з морозом. То пишу. Але як то ще вийшло: почав писати цей текст вчора у Києві. Сів у трамвай, відкрив ноутбук і давай. Пішло файно. Так захопився, що заїхав у депо. Не маршрут був у голові, а отава з морозом. І зараз собі пригадую…
Осіння прохолода зробила кішню доволі приємною – не було впрівання, як то влітку. Косилося легко. Під сонцем мороз перетворювався на вологу. Єдине, що в місцях, де май більша отава, недавній сніг її привалив і трохи було незручно зрізати полеглу рослинність. Але впоралися, і маржина матиме на зиму смачного харчу. З початку зими корів годують сіном. А коли вже перед весною корова ківна, себто має мати теля, то їй дають більше отави, щоб добре смакувало і було енергії для теляти.

Василь КАРП’ЮК