Часом я думаю про долю. Що це таке, і що долею є. Думаючи про долю, мені ніколи не вдається обминути свою бабцю. У неї багато всілякого було, що на долю подібне. І серед усього того, що з нею було, дуже цікаво визначати – що ж у цій долі є тим, що найбільше долею є.
Може, доля – це генетика. Вона, як і її сестри, прожила майже сто років. Незважаючи на всілякі слабості, на кілька тижнів пережила навіть свого єдиного улюбленого сина, мого тата, хоч, звичайно, найменше цього сподівалася. І бавила правнуків, про що також ніколи навіть не мріяла.
Може, доля – це воля. Вона померла так, як ціле життя того бажала. Їй йшлося про те, щоби не лежати довго у смертному ліжку, щоби могти до останнього моменту давати собі раду самій – митися, брати їсти, читати улюблені забуті книжки, виходити на повітря і дивитися через вікно, радити щось молодшим. Це їй вдалося. Між тим, коли стало зрозуміло, що вона вже не зможе обходити себе сама, і тим, коли вона померла, все ще уважно дивлячись на світ, пройшло кілька годин великоднього дня, що також щось та й значить.
Вона народилася на початку минулого століття, що також є непоганою основою для долі. Її батьки були з одного села. З Бойківщини, яку потім відрубали від України. Поїхати туди вона ніколи не могла, такі були часи. Але там були – не були, а є – гори. Далі її родина мандрувала нафтовою Галичиною, бо її тато зломив долю і став будівничим нафтових веж. Діти народжувалися у різних місцях, де на поверхню могла вийти нафта – у Пасічній, Биткові, Дрогобичі. Бабця народилася у Бориславі, який сміявся настільки, що їхній тато змінив нафту на воду і оселився у Моршині.
Вода, пансіонат, війна, гості і таке інше. Вона читала і хотіла стати вчителькою, бо тільки ця професія була в той час пов’язана з читанням. І кожен поворот долі був доленосним.
Вона була приятелькою всіляких літераторів і художників, видатних журналістів і політиків, бо вони жили якийсь час у Моршині. І вона там жила, бо не було роботи. Потім їй запропонували працю на Волині, яку тодішня Польща отримала після війни. Доля складалася так, що у тому ж селі, на тій самій Волині, у тій самій школі з’явився новий вчитель. Він був набагато молодшим, його прислали з Чеської Сілезії. Вони були там самі такі, як вони. І вони полюбилися. Коли мого діда-вчителя забрали у вересні 1939 року на війну, бабця була вже вагітною. Їй не дуже йшлося про те, хто кого переможе.
Мій тато народився вже після того, коли його тата на світі не було. Згинув, і все.
Бабця виховувала дитину. Бабця забрала її з собою на Сибір, бо така її була доля. А там вона познайомилася і одружилася з іншим чоловіком. Він був з наших карпатських передгір’їв. І врешті привіз її сюди, у наші гори. Бабця прожила у цій місцевості багато щасливих років. Гори їй подобалися.
А рік тому я був у містечку, де народився мій дідо. Куди би він, якби не загинув, мав врешті-решт привезти бабцю. Це містечко було страшенно подібним на містечко, куди приїхала назавжди моя бабця за своїм чоловіком. Привів її у гори.
І власне тоді я почав думати про долю. Про те, що бабці судилося, щоби її чоловік – не важливо, який – забрав її у гори. В якісь такі, звідки виїхали її батьки. В якісь такі, з яких був той, що забрав би її туди. В якісь такі, де добре, бо добре. Де можна жити так, аби знати – живеш там, де слід, так, як слід, бо у цих малих рідних таких самих горах.
Власне це мені хочеться називати її долею. Виявляться, що доля – це ландшафт. Який робить буття адекватним. Який веде до гір, якщо так запрограмовано, що у якихось таких горах маєш бути. Хоч круть, хоч верть…

Тарас ПРОХАСЬКО