Це тільки ненавидіти можна, зовсім чогось не знаючи. Незнання вже саме є достатньою підставою для ненависті. Як і ненависть – для небажання знати.

Натомість любов потребує знання. Принаймні, треба знати, що щось є, аби його полюбити, хай дуже абстрактно.

Любов без знань неможлива. І чим знання про щось є більшими, тим любов отримує більше опертя. Це вже інша справа, що любити можна різні речі – і так звані позитивні, і негативні, приємні і не дуже.

У середніх класах школи я дуже попалився у одному надзвичайно важливому документі, який називався «анкетою друзів». Був такий культурологічний феномен…Треба було якось  відповісти на кільканадцять різних питань у чиємусь зошиті-альбомі, прикрашеному вирізками з відкриток і журналів, стандартними романтичними рисунками різнокольоровими фломастерами. Серед цілком практичних питань – симпатії, антипатії, друзі і вороги серед однокласників – були і світоглядні – твої улюблені кольори, твої улюблені міста, твої улюблені напої… Сам не знаю, навіщо я повівся на участь у такому питальнику. Хоч зрозуміло – я ж був однокласником, і було би дивним, якби пішов у повний «відказ».

Про напої я написав щось таке – молоко, квасне молоко, яблучний сік. Я їх справді любив (як у Далі: він любив сир і їв багато сиру). З містами було складніше, бо мені тоді зовсім не подобалася сама концепція міста. Але якось вибрав те, що залишило приємніші враження, – Львів, Тракай і Делятин (Делятин я вважав містом, незважаючи на ганебне післявоєнне совєтське означення СМТ). Після таких відповідей я якийсь час вважався простаком. І не дивно, бо серед улюблених напоїв моїх однокласників були джин-тонік, шері-бренді і чінзано, а першу трійку улюблених міст формували Париж, Лондон і Венеція. І це казали дванадцятирічні радянські провінційні діти, які ще не вживали алкоголю і не мали жодного шансу бувати за кордоном (серед нас не було навіть дітей офіцерів, як у російських школах, які могли знати Потсдам, Лєгніцу і  Улан-Батор). Роль простака мене не засмучувала, бо я знав своєї – неможливо любити те, чого зовсім не знаєш. (Вже пізніше я зрозумів, що у цьому випадку діти мали свою рацію – вони любили слова і назви з кіно, а це вже достатній матеріал для любові).

Але що було показовим – Івано-Франківська не любив ніхто. Не знаю, як у інших, але я його попросту ненавидів як місце неволі після дитячої волі у горах. Ненавидів, бо зовсім не знав, і цього було досить.

Любов приходила із пізнанням. Потрібно було вживити це місто у свої переживання і рухи, у само-собою-зрозумілість сотень тисяч поглядів, метрологію мільйонів кроків, занурення і відсторонення, звуки впродовж двадцяти чотирьох годин за зимовим і літнім часом у різні осені, весни, літа і зими всіляких років кількох не подібних одне на одного десятиліть. Потрібне було пізнання приреченості на щастя і безвихідь повноти буття. І дуже-дуже багато втрат, які перетворювалися у знання, що вели до повнішої любові.

Центральний квартал, де ми були королями дахів і пожежних драбин. Артерія корзо. Брами і подвір’я там, де їх не сподіваєшся. Нічні входи через підземелля з трубами опалення у заборонені лікарні. Цвинтар, який став сквером, не перестаючи цвинтарем бути. Три кола бігу довкола озера. Сади за фурнітурним заводом. Колії і ще колії. Неймовірні за площею ближні дачі. Нічні ріки. Особливості нових міських редутів – Крихівців, Опришівців, Угринова, Микитинців, Вовчинця. Вже досить великі дерева серед багатоповерхових будинків на тих нових вулицях, назви яких завжди плутаєш, бо вони не мають наразі ніякого значення, бо тоді, коли було все важливе, їх ще не було. І віртуальна система колонок з водою, яких вже нема. 

І вже після цього всього пережитого і впущеного у себе стало зрозуміло, що це місто – зовсім не ти, а якась цілком самостійна істота, яка живе своїм життям, незалежно від того, наскільки ти його знаєш. І ще більше: за цей час воно встигло досить добре запізнати тебе. Принаймні настільки, щоби змогти полюбити. І цього достатньо.

           

Тарас ПРОХАСЬКО