От тобі й на! Хоч ніби й нічого. Але таки довелося знову вставати рано-рано, йти через усе місто на автостанцію і сідати на один з перших автобусів із Франківська до Коломиї. Бо вчора не вийшло поїхати, як зазвичай їду в п’ятницю після роботи, тому мусив нині. А конче треба, бо вдома є робота.
Ще сутінки, двірники підмітають вулиці, але на вокзалі рух. Добре, що автобус був і швидко поїхали. З часом все більше розвиднялося, і вже хотілося діставати книжку для читання, але за кількадесят кілометрів до Коломиї стало трохи туманно. А потім чимраз більше. Так що водій бачив попереду максимум десять метрів. Тому їхав уже повільніше. Але я ж заздалегідь вибрався, тому навіть якщо поїздка триватиме довше, ніж зазвичай, то все одно встигаю на автобус «Коломия – Шепіт», який рушає на гори о дев’ятій.
Вийшов на автостанції у густу мряку. На дев’ятій платформі, де має бути мій транспорт, вже зібралося трохи людей. Ще досить рано, а вони вже скупилися і готові вертати додому. В суботу в Коломиї великий базар, тому найбільше їдуть за покупками саме в цей день. В дитинстві мама теж возила нас із сестрою в Коломию на купівлю нового одягу перед святами чи школою саме в суботу. В цей день є все, і кожен купляє, що кому треба.
Он у колі п’ятеро людей, а перед ними на землі лежать мішки і рухаються. Всі вони придбали малих поросят. З-під одного мішка вже потекло. Що ж – природа! А он і з-під іншого… Колоритне буде товариство, подумалося. Це чотири старших чоловіки. Трохи втомлених часом і роботою, зморшкуватих. Двоє з них курять. І жінка років за тридцять. Ще молода ґаздиня. Могла й чоловіка чи тестя відправити за поросям. Але ні – сама йде. Не встидається. Бо коли приходить до того, що треба ковбасу їсти, то ніхто не встидається. Так казав наш сільський ветеринар, коли мене підлітком вперше залучили до проведення операції свині.
Напівгоризонтально розташовували драбину, витягували на неї свиню, задні ноги прив’язували до билець, а передні тримали. Одну я, а іншу – тато. А ветеринар вирізав кортячки. Коли вони є, то свиня хоче до кнура, нервується, носиться царком (відділенням у стайні) і худне. А коли вирізати кортячки, то свиня спокійна і сало на ній наростає на долоню. То так є у всьому: якщо хочеш ковбасу їсти, треба спочатку багато натрудитися для того, і не завше ця праця приємна.
А он підійшли ще дві жіночки. Старша з двома великими кульками, а молодша – на підборах, в одній руці сумка, а іншою тримає на плечах рулон лінолеуму. Ще й рюкзачок має на плечах. Якось дивно, бо в нас з рюкзаками ходять лише діти до школи і чоловіки на полонини за бринзою.
Тут надходять і чоловіки. Але не з рюкзаками, бо вони ж не на полонині, а із спортивними сумками і всілякими інструментами. Видно, вертаються з будови. Може, з Москви. Не дивлячись, що прохолодно і мряка, чоловіки мають по пляшці пива. Як тільки ставлять сумки та інструменти на лавки, то відкривають пиво і п’ють. Вони міцні і суворі. Безсумнівно, раді, що вертаються додому, але якось не випадає цю радість демонструвати. І так ясно, що радісно.
А тут жінка читає. Нічого собі! І не просто в автобусі сидячи, а таки прогулюючись по платформі. І не просто книжку, а іноземною мовою. Я не вдержався, щоб не піддивитися. Авторку звати ніби С’юзен Салс, а в назві щось про Ісландію. А от ще одна жінка з рюкзаком! Нічого собі! Та ні. То перша їй віддала. Щось я заплутався. От і автобус під’їжджає. Аж ні! То автобус на Акришору. І всі люди, які були довкола, – названі і не названі – зайшли досередини. Лиш я один лишився. А година вже дев’ята. Щось тут не те. Я й спочатку про це підозрював, бо якими б рідними не здавалися всі ці люди, які були поряд, але нікого з них раніше я не бачив. Тішив себе, що, може, вони з Прокурави, Шипота чи інших сіл, через які проходить мій автобус. Але ні. Всі вони були з Акришори. Трохи в інший бік.
Де ж мій автобус, на який я так старався встигнути? Контролер сказав, що його не буде. Кілька років тому в кінці Брустурів перед Шипотом поставили новий міст. Але металеві листи, якими мали встелити проїжджу частину, продали. Так люди кажуть. Натомість постелили дошками. Дошки, природно, прогнили, і тепер на мосту дірка, тому автобус їхати не може. Шипіт відрізаний від транспортного сполучення. І це так зараз у наші дні. З району сказали, мовляв, шипітські люди не дали ліс у підпорядкування державного парку, то нехай самі ставлять. Така загальна ситуація. А моя – о 9:35 є автобус на Космач. Ну нехай.
Ще пішов у магазин, купив двоє хліба додому, потім зайшов у вокзальне кафе «Хвилинка», замовив каву і нарешті почав читати. Знову Микола Яновський. Гарно його читати по дорозі додому чи вдома. Повість називається «Гірське серце». Про лісників, бутинарів, мосяжників… Так зачитався, що ледве встиг на космацький автобус і ще в ньому трохи дочитував. А коли вийшов на роздоріжжі в Прокураві, то подумав, що, може, таки добре, що мого автобуса не було. А то коли йду з роздоріжжя пішки, то все виходить ввечері. А тут така гарна, тепла, сонячна погода. Не те, що в Коломиї. Навіть не знаю, чого там така мряка.
Річка шумить, листя літає в повітрі і лежить на землі. Горби усміхнені від сонця. Вдома усміхнені і зраділі рідні. Смачний передобідній сніданок, а тоді кілька годин сну. Коли прокинувся, то пішов рубати для діда дрова, а дідо їх складав під стіну. Складати ще годен, а рубати – вже ні. А колись в нас була масова заготівля дров. Але «дитячомасова», тому що батьки – і наші з сестрою, і двоюрідних брата і сестри – були зайняті іншими роботами. А ми, четверо дітей, разом з дідом і бабою по черзі пиляли дрова ручною пилою, і кожне хотіло долучитися. Потім дідо колов ковбчики на поліна, а ми складали… Були і такі часи.
Коли під вечір після дров зайшов до хати перепочити і почитати кілька сторінок Яновського, мама сказала, що, видно, скоро буде сніг, бо синичка б’ється у вікно.

Василь КАРП’ЮК, поет, журналіст