У правду старовіку я остаточно повірив, дійшовши от сього місця: «Далеко від людських осель, високо над границею лісів, хребтами, по безбережних трав’янистих полонинах або через перевали біжать плаї, прадавні доісторичні шляхи, протоптані століття тому. Сягають Балкан і Альпів, мають свої сполучення зі степовими шляхами України і Волощини. Деякі покинуті, деякі використовуються лише під час найбільших повеней, коли затопить дороги і биті гостинці. На перехрещеннях стежок ще досі видніються – замість дороговказів – почорнілі хрести з довгими раменами. Іноді – повалені або зотлілі – вони лежать, вкриті високими травами» … Може, комусь ці слова не промовлять чогось особливого на тлі інших пишних пасажів знаменитого бестселера Вінценза, але  в мені вони  раптом зрезонували, перехрестившися  зі стежками-дорогами моєї власної карпатської географії.

Якщо кохати – то всією душею, якщо погибати – то за святе діло, якщо мандрувати – то гірськими хребтами! Це позаконкурентно й одним діє-словом не передається, вимагає іменного уточнення. Межи просто  йти – а – йти вершечком груня  десь таке ж співвідношення, як межи: слухати (загалом) – а – слухати музику, споглядати – а – споглядати красу, відчувати – а – відчувати силу… 

Йдучи невпинно шкодуєш, що грунь, який під ногами, скоро закінчиться, а до наступного – многотрудне долання перепаду висот… Та, коли ти знов там, вмить вертає відчуття того самого, неперервного і єдиного, споконвічного шляху, якого тут, у піднебессі, мабуть, колись прокладав сам Бог, насипаючи спеціяльно під нього довгі пасма хребтів, наче ісполинно-первісні «автобани»… Шляху, значно коротшого від низових, обхідних, зворами, та лише за умови, про яку казав Заратустра… «У горах найкоротший шлях – від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги» …

Саме такі, напевне, й були в тих людей-велетів, що оселилися у Карпатах ще за старовіку й заповіли нащадкам свою правду. «Там, високо над лісами, на квітчастих луках, білих і фіолетових від квітів, розмістилося, як птахи з вирію, плем’я велетів. Унизу шумів Черемош і ліси шуміли» (с. 170)…  Знов, як допіру дороги, – над межею лісів, у верхах,  на високій полонині, де жилося й мандрувалось «інакше, як нині». «Колись – може, тоді, коли перші води вже потекли, а гори щойно почали рости – з’явилося тут із вод чи з лона землі покоління велетів-воїнів, борців ясноволосих, народ королів землі з первовіку. І росло це газдівське плем’я королів разом із горами та лісами, ширилося верхами, мов ті баштоподібні ялиці. Ніхто про це нічого більше не знає».

Нині справді годі довідатись, було те плем’я  ци ні, і яким було справді, і «куди воно ділось, відкіля взялось», адже жодного матеріялу, крім фольклорно-міфологічного… «Чорногора хліб не родит, не родит пшеницу, вікохує легіників сиром та й жентицев. Чорногора хліб не родит, не треба й орати. Вікохує легіників, єк рідная мати»… Може, й справді оті аборигени Гуцульщини колись виросли тут «із вод чи з лона землі»?.. А може, з підсвідомости міфотворців одлунили якісь паралелі?

 «Зрубали на верхах тиси та столітні кедри і спустили їх на весняну воду. І тоді – ген рікою, до дунаїв, до моря далекого поплили […] І гуляли – по морях, на крилатих кораблях […] Засновували держави, здобували королівства, сокирами закони велетів написали на скелях і на недосяжних надморських височинах […] А хто у бою гинув, того проголошували божим сином…». Правда, коли б не знав, із якої книги цитата, то б здалося, що йдеться про… вікінгів? Мілітарні триб життя і релігія (прагнення вмерти в бою, щоб потрапити в рай); героїчна епоха морських походів, заснувань європейських династій, між яких –  руські Рюриковичі («норманська теорія»)… Разом з іменами та відлунням міфологем високорослі варязькі «борці ясноволосі» передали нашим пращурам свій  потужний волюнтаристський імпульс, «тугу за героїчним», генетичну неспроможність «ходити під кимось», «патологічне» жадання бути паном власної долі… Коли Русь опинилася під монгольським копитом, а ще далі – під лядським гарапником, «недобитки» тих прадавніх вільних людей учинили так, як за різних часів учиняли їхні аналоги – від басків (у Піренеї), до черкесів, чеченів, аланів (на Північний Кавказ). Вони подалися  у гори.      

Приміром, улюблена тема поета і видавця Івана Малковича – боярське походження його кревняків-березунів (Косівщина), а родовід незабутнього ясенівського (Верховинщина) мольфара Михайла Нечая повівсь од Нечая Данила, знаменитого характерника і полковника… Межи назвами полонин і вершин – давньоруські, аристократичні: Боярин, Гропа, Грофа  (від – графа),  Левковець (левенець (арх..) – парубок-зух, «супермен»), Піп Іван, Попадя, Рущина… Не вівчарі-бовгарі-козарі – люди иньшого кшталту і трибу полишили по собі колись оцю топоніміку.

Оселялися у верхах, на високих полонинах, не лише рятуючись од напасника, але ще й і тому, що де-інде в Карпатах за тих часів попросту… не було життєвого простору… Дрімучий праліс вкривав усі  звори, долини рік, «всюди завали колод, хащі, ями і яри, непрохідне бездоріжжя»… Люди тут, унизу, тоді не жили – а ревіло хижою звіриною, кишіло гаддям, загрожувало перманентними повенями, до того ж «цілі полчища небезпечних і пустотливих істот» (отого, «лісового», най сі преч каже) бентежили міфологічну уяву химерними видивами…

То вже потім і далі полонини розширюватимуть сокирою, корчуванням-випалюванням вікових пнів; посуватимуть межу лісу донизу, залюднюючи карпатські доли, опускаючи гуцулів усе нижче, – то вже потім… Навіть ще незадовго до народження Вінценза, приміром, «у Жаб’ї ще менше хатів було у долині, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку долину жаб’ївську займали ще темні і потужні ліси» (нині тут багатотисячне мегаселище). Що вже казати про «врем’я оно»… Тоді в горах мешкали тільки люди верхів (за Ольгою Кобилянською). То від них, згори вниз – не навпаки, утверджувалась карпатська цивілізація.

Нині їхній відсоток межи тутешніх людей долів анітрохи не перевищує відсоток гірських туристів по великих містах. Це абсолютна меншість. Для абсолютної ж більшости гори закінчуються «у грибах» за найближчим (найдальшим)… присілком, існують у форматі барвистих шпалер, лубкових пейзажів, «чічок-смерічок»… Оту більшість не вабить «піти у далекі гори» (за Володимиром Івасюком), вона вживає забагато алкоголю і «робить п’ятдесят сувенірів щодня» (за Василем Герасим’юком). Однак вона не безнадійна, бо, навіть така, пишається власним походженням.

Колись читав у «ще тій» «Буковині», як один гуцул під час вистави в просвітянськім театрі з кулаками вганяв по сцені за актором, що виконував роль негативного персонажа з гір, і вигукував: «Гуцул не сміє бути зрадником!», аж закликали поліцая… Інший гуцул (мій однокурсник) навспак не дався до бійки, коли якийсь москвоязикий насєлєнєц провокував його дошкульним «ты, гуцул». «Так, гуцул, і вмру гуцулом, а ти – хто?», після чого, як зізнавався опісля, відчув, що правдивому гуцулови об таке мастити рук не годиться. Його патриціянська зневага до плебея була непідробною… Подібних курйозів багато. Саме тому, що гуцули їх не вважають курйозами. Іноді це дуже серйозно.

У «Гірських акварелях» Гнат Хоткевич пише про одного газду з Бережниці. «Не поладнав щось із жандармом – і жандарм постановив помститися. І помстився: прискіпався до чогось і арештував. А що жандарм має право на кожного арештованого накласти ручні кайдани, то й тут се було зроблено. Не так для потреби, як для ганьби […]. І коли вийшли за село і пройшли верстов сім, сіли відпочити. Газда попросив у жандарма ножика – вкраяти бурєшінника, поснідати. А замість снідання розпоров собі живіт, і кишки вивалилися. Жандарм утік зі страху, а гуцул запхав кишки назад у живіт, у калюх, ади… прийшов додому, ліг на лаву, опорядив усю сім’ю, розпреділивши майно, і тільки під ранок помер». Отакий собі газда… «простий хлоп»… «із глухого села».

Звісно, високе походження наклало тривкий відбиток на менталітет горян. Приміром, успіх «Тіней забутих предків» з режисером-вірменином та гуцулом-грузином-осетинкою в чільних ролях – тому зайве потвердження: такого не зімітуєш. Однак все ж я не прихильник расистської співанки (J), буцім «не той гуцул, хто погуцулився», але виключно той, «хто в горах родився». «Погуцулитись» вартує кожному бодай кілька разів на рік, зготувавши наплічника і подавшись у далекі гори, хоча в   ідеалі, звичайно, – щодва-три тижні (на дво-триденні тури). Якщо комусь така часовитрата здається надто великою, най прочитає наступне: «Чому ми пішли в Чорногору? Як говорить доктор Кияк, коли тобі залишається мало жити – іди в гори. Боги не зараховують в книгу життя часу, проведеного серед природи».

Слід уточнити кінцівку: не просто серед природи, а саме в горах. Живучи у львівському середмісті, культивую прогулянки Кайзервальдом (гірський ліс за  10 хвилин від центру – одне з чудес Львова); тобто від Високого замку по Шевченківський гай, верхівкою малого вододільного хребта. Защораз почуваюсь чудово, не до порівняння з прогулянками рівнинними, навіть серед природи. Що вже казати про ВВХ – Вододільний Великий, а чи інші карпатські хребти! Енергетика тут особлива, це аксіома. Однак вона не чинна сама по собі. Аби нею запричаститися, необхідні не лише об’єктивні умови, але й суб’єктивні зусилля.  «На вершині можна віднайти тільки той дзен, який ти принесеш туди із собою».

По рівному ходиш механічно, «гавтоматично», мов по життю, коли не ставиш перед собою високих завдань. Кожен крок угору натомість вимагає напруження волі, подолання знемоги й зневіри (і нащо я за це узявся?), подолання себе. Тобто сходження  – психофізичний  акт, у якому дух і тіло з-обов’язані віднайти спільну мову, інакше не осягнуть мети…

 Ні, звичайно, карпатські вершини – не кавказькі й не гімалайські. Туди може забратися кожен і без «спецпідготовки», інструкцій, кисневих балонів… Тільки ж справа не в захеканому «відмічанні» на черговій «висоті», по якім – напівмертвий «відхідняк» і нічого, крім решток штурмового азарту («Гропу і Братківську взяли, могли й Чорну Кливу, але розлінилися під кінець» – із підслуханого у потязі)… Щось, таке ж безсенсовне, як і тижневі медитування в «місцях сили» типу Писаного Каменя, а чи «поляни з вігвамами» під Боржавою (до неї, «оспіваної» Любком Дерешем, 20 хвилин від гостинця)… Медитувати слід на полонинах, а не полянах, і – сходити на вершини, а не брати висоти.   

Правильно підійматися – то як починати писати текст. Дух не має права відриватись від тіла, бо, захопившися тільки собою, заженеться у перевтому, зіб’ється з вірної стежки. Тіло ж не має права вимагати задовгих привалів, спокушати афинами-грибами (окрім тих, що «самі скачуть під ноги»), не кажучи вже про спокусу спокус – зупинитись вже тут, серед лісу  (тут так добре, так гарно!), а чи (боронь Боже!) повернути назад…

 Коли духові забагнеться  бути «чистим» від тіла, текст перейде в абстрактне розумування, романтичні «скоки»… Коли тіло зачне поводити духом, текст погрузне у фактурі, «матерії», розлізеться у багні житейських «реалій»… Коли ж вони підіймаються разом, поважаючи одне одного; коли разом долають усі перкалаби зав’язки й розвитку дії, тоді текст неминуче виводить на кульмінацію… Ні, не вершину саму по собі, а – твій стан на вершині…

Це стан «трудової» – по-чесному заробленої, а тому адекватної, ейфорії (!), що сторицею компенсує надмірну втому підйому;  надприбутками віддячує інвестовані допіру зусилля; розпружує стиснену внутрішню  пружину; «заводить» щось, котре там, унизу, дрімало… Це стан «цілого чоловіка» (за Іваном Франком) – стан повноти буття… У ньому «дух» і «тіло», «внутрішнє» й «зовнішнє», «мікрокосм» і «макрокосм» перебувають у гармонії, взаємозв’язку. Цей стан можна було б порівняти зі самопочуттям по будь-якій іншій важкій, але не механічній, а осмисленій, вдячній, роботі, коли, як то кажуть,  людина будує храм, а не носить каміння. Так, це майже те саме, однак на вершині  до цього додається ще один ексклюзивний бонус: очам тіла й душі відкривається неймовірна  ота Панорама…

Тоді щось подібне відкривається й у тобі. Ти вдивляєшся в себе, наче у серпанкові пасма далеких хребтів; ти схоплюєш все, що в тобі, разом і водночас, наче всі Горгани з Сивулі… Це в тобі стає видко: за деревами – ліс, ліси (!), що прослалися смерековими ліжниками… за проблемами суєтних міст – тільки їхній далекий відсвіт ген там, удолині… поза обрієм – новий обрій, мов зі щогли посеред океану… Неспроста в Кобилянської є чимало причинків до теми «карпатської мариністики», втім…

Із Горгану Ілемського (початок хребта Аршиця) за ясної погоди добре видко Говерлу і Петрос – 90 км по прямій, вся Франківщина по діагоналі! Обидва двотисячники возносяться не за обрієм, але вже понад обрієм, мов на цоколі «першого» неба… Не знаю, чи в морі буває така видимість, та, якщо навіть буває, хіба можна зрівняти пласку водяну гладь із оцим дивовижним насиченням барв, ліній, форм, кожна з яких (вершини, хребти, полонини, звори-урочища) має свою назву, із кожною пов’язане розмаїття легенд, переказів, особистих споминів, асоціацій та візій… Тут видно не тільки далеко-широко – а й високо-глибоко… Тут видно вповні.  

Саме в горах у людині просинається здатність мислити панорамно: вириватися з гравітації приземленого, розщепленого – на орбіту узагальнення, типології; віднаходити точку, з якої «речі та істоти видно всебічно» (за Євгеном Маланюком). І водночас – не губитися в абстрактнім безмежжі, осягати його у чіткій конкретиці орлиного вгляду, бачити разом і зокрема… Це стан, коли людина домінує над світом, а не навпаки. Над світом і над собою…

«Людина – це щось, котре мусить бути подоланим»… Неспроста Ніцше кликав митців та філософів жити у горах. Неспроста, «коли  Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався у гори. Там він тішився духом своїм…». Там виношував те, що мав сказати опісля…

Творчість Ніцше надихала новоромантиків. На відміну від романтиків, що літали мріями «в небо», поривались душею «на край світу» «за море» від реальних проблем життя, новоромантики воліли «завдяки могутній силі волі, зробити сподіване, можливе дійсним» … Чи не тому їх так вабили гори? Тут – реальний край світу, адже, попливши «за море», неминуче повернеш туди, звідкіля починав (земля ж бо округла), а, подавшися вгору, дійдеш крайнього пункту, за яким «хіба» в небо упираєш чолом… Тут душа почувається в небі, не «злітавши» туди у безплідних фантазіях-мріях, а –  стоячи на тверді вершини, куди вийшов своїми ногами і силою власної волі, а не соколиних крилець, котрих людині Бог чомусь та й не дав…

Вінценз теж вивчав і цінував творчість автора Заратустри, ба навіть культивував у публічних лекціях та радіопрограмах. Одначе місцем осідку на всю другу частину життя обрав альпійські Гренобль, Ля Комб і Лозанну не тому, що «начитався» свого улюбленця, а тому що у першій були Криворівня, Бистрець, Чорногора… Це там він уперше почув про надлюдей, котрі за старовіку жили на високих полонинах, «гасали з гори на гору» верхами карпатських грунів, цивілізували «усе, що рухалось», по далеких світах, а безпосереднім нащадкам залишили вість про великість їхнього роду, його високе походження…

Можна вірити чи не вірити в надлюдей з високої полонини, однак інтрига й проблема від цього не зникне. Тим, кому досі не вдалось обмахнутися від іронічної посмішки, хочу зайвий раз нагадати, що Вінценз таки – поляк, а гуцули – галузка українського древа. Драматичну історію україно-польських стосунків кожен знає і без зайвих нагадувань. Акцентую лише на тому, що її драматизм корениться у діаметрально-відмінному розумінні  т. зв. «цивілізаційної місії». Про це я писав ув есеї «Поліська версія Конрада», головний персонаж якого, теж поляк з України (спільний знаменник), у чисельнику  –  Вінценз «із точністю до навпаки».

Конрад мріяв про далекі країни ще з коротких штанців, й коли врешті здійснив свою мрію, то всю решту життя жив душею «за морем» і писав тільки про це. Вінцензова душа залишалася в Чорногорі навіть по вимушеній еміграції «тіла» до Франції та Швейцарії; його opus magnus про земляків-гуцулів переріс у дилогію, а відтак трилогію й тетралогію, із якою Станіслав продовжував жити до самої смерті… Конрад сублімував нереалізоване польське культуртрегерство на українських землях у «цивілізаційну місію» британського колоніалізму, ставлячись до «невдячних» заморських тубільців максимум «зі співчутливою зневагою» (за Едвардом Саїдом). Вінценз возвістив культ карпатських тубільців, закликав перейняти у них ту правду старовіку, якої так бракує новочасним цивілізаторам… Конрад був закоханий в море, воно й тільки воно уособлювало для нього стихію й безмежжя. Вінценз почував те саме  до гір, все життя залишаючись вірним своїй першій любові… Конрад писав по-англійськи, хоч думав по-польськи, –  Вінценз писав по-польськи, думав же… по-гуцульськи!

«Шє будеш мати чєс говорити панскими єзиками, а тепер говори по-людски. Тай пам’ятай, донику, абис николи людського єзика не забував!». Отож, Ви бачите, що людською мовою для мене має бути гуцульська, тобто українська. З цим у нашій сім’ї ніхто не боровся, і наслідком того, що я послухав мою няню Палагну, є книжка «На високій полонині», бо, щиро кажучи, перш ніж я написав якусь сторінку, то обмірковував її людською мовою».

Для певної («общепонятної») категорії насєлєнія говорити «по-чєловєчєскі» – то вдаватись якраз до «панських єзиків»… Що ж, справа особистого вибору, з чим асоціювати людину, людськість і людяність, – із чимось, принесеним з-поза  моря, а чи тим, що «з’явилося тут із вод чи з лона землі»  ще тоді, коли «гори щойно почали рости» й «потекли перші води»…

Тільки от, перед тим, як нап’ясти чергову секонд-гендівську ліврею з чужинецького плеча, хронічним лакеям варта про всяк випадок поцікавитись, звідкіля в тих панів їхні «панцкі» фасони?  Хто є хто, хто кого цивілізував і чи можна направду цивілізувати когось, окрім… себе самого?

«Лікарю, зціли себе сам, і тоді ти допоможеш хворому. Коли він на власні очі побачить того, хто сам себе зцілює, це буде для нього найкращою допомогою […] Ви, що сьогодні самотні й відрубні, колись неодмінно станете народом; із вас, що обрали самі себе, виросте обраний народ, а з нього – надлюдина […] Так казав Заратустра». Так чинили його вірні учні, занурені у глибини внутрішніх ресурсів людини, мандровані на верховини високих спромог її духу…

 Та за цими прийшли невірні, кованим чоботом… І стоптали півсвіту, і вчення свого вчителя…  Бо схотіли «зцілити» ще й інших «хворих», окрім себе самих, «цивілізувати» «нецивілізованих», «навернути» «невірних»…

Правду старовіку Вінценз записував у першій половині 1930-их років, тобто в час, коли німецький нацизм своє «жадання влади» переводив у практичну площину… Сумніву щодо перспектив  ні  у кого тоді не було, в тім числі й у мого улюбленого поляка. Майбутня війна зламає йому життя – після неї він ніколи не матиме змоги піти в Чорногору…

Він вже ніколи не буде щасливим. Невимовно співчуваю йому.

P. S. …По «бортових журналах» гірських притулків чи то на Плісці попід Грофою, а чи Матагові на підступах до Ігровця, по острівцях-полонинах безберегого карпатського моря, я вже звик читати автографи-одкровення на взір: «Не знаю, чому, але мені тут добре як ніколи й ніде; мені тут так, як повинно бути». Мені так само.

Цього відчуття не пояснити вповні, можна тільки медитувати на нього й тішитись, коли вдається знайти більш, ніж менш, відповідні йому слова. Вінценз теж їх шукав. І тішився, коли відчував, що знаходить. І знав, що не один такий самий, як і він, пройде цими плаями туди… І не буде у тексту «розв’язки» чи «епілогу». Як не буде кінця у дороги до  Себе.

Ростислав ЧОПИК, літературознавець