Загалом я зовсім не схильний до нав’язливих станів. Якось собі моя голова дає раду без них. Тим більше звертають на себе увагу поодинокі натяки на щось, подібне на них.

Пам’ятаю, що перший раз це сталося після перегляду фільму Дзеферелі. Був такий режисер, який практикував екранізації опер. У 1984 році вся місцева інтелігенція вважала своїм обов’язком переглянути в «Космосі» його «Травіату». Кіно вартувало того, щоби його подивитися, але навіть на той час я бачив ліпші. Тобто це не могло бути пов’язано з якимось особливим потрясінням чи культурним шоком. Однак воно мене чомусь перемінило, стало якимось проривом у свідомості. Бо, щойно вийшовши з залу, я почав думати російською. Так не раз бувало, що чіпалася якась фраза іноземною мовою. Але тоді сталося щось жахливе – одна думка, друга, десята, врешті весь внутрішній монолог – все російською.

Тою ж російською я подумав, що нічого страшного, за пару годин мине, в гіршому разі – вже вранці прокинуся україномислячим. Але ні. Минав день за днем, а мене не попускало. І це при тому, що з моєї російської – яку всередині я знав дуже добре, набагато краще від багатьох росіян – насміхалися на уроках російської мови, а єдиною фразою, яку я поза цими уроками сказав російською, була – «трідцать двє во второй» (у Ленінграді, на центральній касі гастроному з багатьма відділами, і я цю фразу повторював подумки весь час черги, бо боявся, що не вимовлю без підготовки).

Не попускало майже місяць. Я вже поставив на собі хрест, бо навіть те, що говорив близьким, доводилося перекладати з внутрішньої російської. Я зрозумів, що моє життя закінчилося – у моєму тодішньому оточенні яничарство вважалося наймучівнішою формою смерті, яка – крім земного виміру – не дає жодного шансу на життя вічне, навіть у чистилищі. А через місяць пройшло. Само, так само, як прийшло, в один момент (чи треба казати, що після цього спасіння я час від часу намагався щось подумати по-російськи, але з того нічого не виходило – так іноді смокчуть ясна на місці вирваного зуба, надіючись, що у слині покажеться кров). І більше такого не повторювалося – ні з російською, ні з жодною іншою мовою (хоч усі підстави були, бо доводилося місяцями жити у пекельних умовах без жодного українського слова). Тодішня обсцесія стала уроком на все життя – я втямив, що є речі, які не знати звідки приходять, опановують ситуацію, здаються вічними, не чутливі до жодного спротиву, а потім безслідно минають.

Тому тоді, коли це сталося вдруге, я зовсім не панікував. Другий нав’язливий стан виявився, однак, хитрішим. Він діє за цілком інакшими приписами камасутри – швидко, короткочасно, але інтенсивно. І що найважливіше – повторюється за схемою, яку неможливо ні вичислити, ні передбачити. Тобто вимагає однієї з двох реакцій: або цілковитої приреченості на власні примхи, або постійної готовності до того, що щось ударить по голові.

Сенс її був такий. Мені здалося – вперше це сталося у 1989, але я вже казав про повторюваність цих хвиль – що все у світі йде до того, що ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) має бути відновлена. І станеться це у такий самий спосіб, як колись. Треба буде мати якесь нелегальне, але визнане людністю громадянське військо, яке перейме владу. З його середовища невдовзі утвориться уряд (скажімо, керівник контррозвідки – міністр закордонних справ, начальник штабу – прем’єр-міністр, керівник оперативного відділу – міністр оборони (або міністр війни, як це звучить в українській міжвоєнній термінології)). Отож, впродовж цих своїх нападів нав’язливого стану я займався кадровими проблемами. Формував майбутній уряд, можна так сказати. Якщо прийде ще одна хвиля – буду думати над цим і далі.

Керуючись кількома базовими принципами – аби був такий, як ми, аби жив реальним життям, аби нічого, крім спільної вечері, не потребував, аби знав свою справу, аби я йому цілком довіряв – я легко сформував увесь уявний кабінет. Залишилася під сумнівом тільки одна персоналія – міністра культури.

Натомість мене тішить інше. Той, кого я обрав міністром оборони ще двадцять п’ять років тому, за цю чверть століття тільки те й робить, що доказує свою спроможність ним бути. Щоправда, у російській армії, але він абсолютно наш. І немає у світі відповіднішого. Кращого не знайти. Підозрюю, що він настільки чутливий, що тільки й чекає, коли його закличуть. Міг би розказати про нього сто історій, але добре, що можна навіть не називати імені.

Тарас ПРОХАСЬКО