Мовчіть, умріяні сторінки!

– Я справжнім болем догорів!

…І знов за вікнами будинки

І мертве світло ліхтарів…

Так напророкував свою майбутню долю поет Євген Плужник. Йому «поталанило» закінчити свій життєвий шлях, «догоріти» в соловецькому лікарняному бараці для хворих на туберкульоз, не дочекавшись розстрілу. Сталося це 2 лютого 1936 року, якраз на день народження його найкращого приятеля – прозаїка та перекладача Валер’яна Підмогильного.

Уже через рік, 1937-го, серед майже десяти тисяч розстріляних у карельському урочищі Сандармох буде й 198 українців. Значна частина з них – митці, ті, що становили основу мистецького феномену, відомого зараз під назвою Розстріляне Відродження.

Валер’яна Підмогильного розстріляли серед інших наприкінці жовтня – початку листопада вже згаданого 37-го. Капітан НКВД Михайло Матвєєв пострілами в потилицю власноручно вбивав українських митців.

Лесь Курбас, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Зеров, Антін Крушельницький, Григорій Епік, Валер’ян Поліщук та багато-багато інших…

Очевидці згадують: професор Микола Зеров в ув’язненні до останнього з пам’яті перекладав античних поетів. На Леся Курбаса не зміг підняти руку кримінальник, якого нацькувала на режисера тюремна адміністрація: не витримав режисерового погляду. Письменник, колишній міністр освіти Української Народної  Республіки Антін Крушельницький, який свого часу з родиною емігрував з Галичини до радянської України, кажуть, умер чи не найлегше: він просто не розумів, що відбувається. Крушельницький ще задовго до розстрілу збожеволів, усвідомивши, на що прирік свою родину еміграцією до совітів. У Сандармосі розстріляли також усіх його дітей: доньку Володимиру, синів Богдана та Остапа.

Українські делегації щороку приїжджають у ці страшні місця. Тут побувало також чимало іванофранківців. Вони відвідують Сандармох, щоб ушанувати пам’ять тих, хто був цвітом України.

Минулий рік радіо «Свобода» та газета «День» оголосили роком Сандармоху. Тоді навіть наша безконечно отупіла влада, зваживши на 75-ліття з часу трагічних подій, схаменулася й організувала щось на зразок офіційної делегації поряд із традиційною, громадською.

Цього року (а річницю розстрілів у Сандармосі відзначають 4 листопада), як то кажуть, навіть пес не гавкнув. Про Сандармох і далі згадує те невелике коло людей, які свято шанують пам’ять про справжню національну еліту, з відходом якої  наша бездержавна земля покотилась у прірву.

На меморіальному кладовищі в Сандармосі карельське товариство українців «Калина» спорудило 2004 року гранітний козацький хрест з написом «Убієнним синам України». Згадую про це не випадково, адже до того на кладовищі був лише пам’ятник з абстрактним написом російською мовою «Люди, не убивайте друг друга!» Саме завдяки карельським українцям в урочищі, де відбулись розстріли, можна довідатись, що там залишились навіки останки українських митців.

Найсумніше ж те, що будь-який сусідній з нами народ (звичайно, у західному напрямку) уже давно спорудив би тут свій меморіал, як це роблять, наприклад, поляки, чехи чи мадяри. На вшанування пам’яті співвітчизників не пошкодували б часу, зусиль та коштів. У нас дотепер усе навпаки. Таке враження, що Сандармох – одне з місць на цім світі, де похоронена не лише українська слава, але й українська пам’ять.

А без неї, спитаймо себе, хто ми?  

Іван КОСТЮК