Ще на початку літа, або й у кінці весни обіцяв одній подрузі написати про листування. Але, видно, не листяний то був час. Себто листя було, але воно ще росло, листи перебували в процесі написання. І лише зараз, коли воно опадає з дерев, текстові повідомлення і тексти про них готові оприсутнюватися. Тоді була пора говоріння, руху, веселощів. Зараз настає час рівноваги, спокою і… писання листів.
Саме так було вчора ввечері. Я не вражений надмірною комунікабельністю, а швидше навпаки. Волію бути мовчки. А якщо говорити, то те, що конче необхідно. Це можуть бути якісь технічні речі, робота на радіо, всілякі презентації. А так, щоб брати і виповідати якісь внутрішні переживання, то зовсім не випадає. Можливо, якраз для цього є листи. Хоч листів теж пишу небагато. Порівняно мало розмовляю по телефону, дуже рідко пишу текстові повідомлення. Але вчора ввечері відклав усі літературні писання і почав телефонувати, відписувати і писати. Справді, гарно бути уважним. Хоч нечасто це вдається.
Або, як зараз: пишу цей текст, а тут друзі в соцмережах надсилають мені повідомлення і чекають на швидку відповідь, показують свої вірші і чекають реакції… Хороші вірші. Повертаюся сюди і згадую: про що я? Про уважність і про листи.
А от пише людина, з якою я особисто не знайомий. Теж вірші показує. Гарні. Але щоб зробити такий висновок, треба з ними ознайомитися і відволіктися від письма. Ну й нічого. Людині приємно. В цьому разі краще читати, ніж писати. Бо чи комусь буде так само приємно від цього мого тексту, як від схвального відгуку – не знаю.
Вже не знаю тих часів, коли листування було найдоступнішим і найоперативнішим способом спілкування, коли люди далеко одне від одного. Однак час від часу навіть паперові листи приходять. Переважно це друзі надсилають книжки. Та завжди приємно, коли ще вкладена листівка з якимось текстом. Хоч часто не знаю, що на то відповісти, але таки гарно має бути просити: «Напиши мені листа».
На початку літа, або й у кінці весни я сидів раннього ранку на ґанку перед тим, як піти на роботу, і думав, що скоро буду, як вони, он ті перехожі. Ще якихось півгодини, і крокуватиму до праці. Так само, як он той чоловік, позіхатиму. Точно так, як он та голінаста панна, дивитимуся на екран телефона, щоб підтвердити своє невстигання. Але в той момент – ще ні. Сидів на ґанку, навіть посьорбуючи каву і навіть із цукром.
«Ви, хто поспішає, будьте обережними, дивіться під ноги… Я скоро вас наздоганятиму», – думалося, пишучи подрузі листа. Якось перед тим я вже написав їй одного листа, а тоді знову хотів це зробити, якою б непотрібною і безглуздою не виглядала затія. Адже десь невдовзі вона мала приїхати до Франківська і ми змогли б говорити наживо. Врешті-решт, міг просто набрати її номер і сказати щось. Але нічого важливого не мав, тому якось дивно було б просто привітатися. Спитати, як справи? О, так. Звісно! Добре. Ми ж і по телефону спілкувалися, може, якийсь один раз. Дзвінок був би ще недоречнішим за лист.
Вона дуже любить читати чужі листування. Всяких письменників, ще когось письменного. Любить відвертість? Зможе про це написати у своїй відповіді. Бо справді, письменник у листуванні може бути набагато відвертішим, ніж у своїх літературних творах, які він довго обдумує. Водночас, кожен лист є й літературою, бо завжди присутній ризик, що якщо хтось читатиме твої твори, то й, безсумнівно, зацікавиться листуванням. Отже, листування – це така собі біля-література.
Так я думав тоді, але лист так і не дописав. І листів до тієї подруги більше не було, хіба якісь повідомлення. Може, справді, треба було дочекатися цієї осені. Подивимося, якою буде її відповідь. «Осені чи подруги?» – спитаєте ви. «Хоча б чиясь…», – відповім.
Василь КАРП’ЮК