Останнім часом я перестав вірити у поняття «українська доля». Або “доля українця”.
Можливо, тому, що маю біологічну освіту. Можливо, тому, що забагато читав різних історичних хронік. А може, і тому, що довкола – самі українці, і долі у них страшенно різні.
Адже більшість геніїв, негідників, злидарів і жебраків, мудреців, зрадників, героїв, садистів, красенів і красунь, пияків і злодіїв, брехунів, пророків і умільців, нещасних і щасливих, яких я знаю, – українці.
Врешті, прислухавшись до роздумів чехів, поляків, словаків, литовців і мадярів, я чув цілковито аналогічні історії про долю чехів, поляків, словаків, литовців і мадярів.
У кожного своя доля…
Варто звернути увагу на те, що у наступному рядку Шевченко наголошує – і свій шлях широкий. Тобто кожен шлях, яким іде своя доля, є широким. Незалежно від того, куди він заведе. (Із споживацького погляду краще бути католиком. Бо там є ще чистилище).
Кожен українець (поляк, чех, словак, литовець і т.д.) живе у своїй великій сім’ї, яка має спільну мову, спільну територію, спільні звичаї, спільну історію.
Але що може бути драматичнішим, ніж родинні стосунки, що може бути химернішим, ніж різні лінії родинної історії, що може бути глибшим, ніж відсутність порозуміння у родині.
Живемо ж у сім’ї, хоч і сім’я за козла нє отвєчаєт.
Нема чого соромитися, нема чим хизуватися.
Нарікань на державу я не сприймаю теж. Вони походять лише з нерозуміння того, що таке держава. Нарікай на себе. Доброї держави нема і бути не може. Особливо доброго суспільства теж не буває.
Є ти і люди, котрих чомусь любиш.
Є пам’ять про тих, кого любив передовсім або полюбив понад усе.
І твій шлях широкий. Про який не можеш знати – що буде далі.
І тоді – цілковита незалежність, повне унезалежнення.
Держави минають. Це навіть не земля, яку можна завоювати, випалити і вивести з неї чорнозем, ліси, ріки, каміння, нафту, фортеці, овець і антикваріат, молодих плідних жінок і безмовних талановитих дітей.
Бо лишаються тектонічні злами, підземні води, повітряні потоки, магма, магнітне поле, широти і довготи, в яких ми – ми, а я – я.
Ціле своє життя я прожив в Україні. На Україні, серед України, після і перед Україною.
У моєму житті не було нічого іншого. Австрія з Польщею були такою ж Україною, як радянська влада чи теперішні порядки. Україна була такою різною і такою незмінною однаково.
Але вона була родинною, братньою, дружньою, жіночою і дитячою.
Її неможливо завоювати, зіпсувати, знищити. Вона не може бути ні доброю, ні злою. Вона є.
І це ніяка не українська доля, це – біологія.
Це мій шлях широкий. І в кожного він свій.
І наразі нема нікого, хто би міг сказати – який куди заведе.
Побачимося пізніше і поговоримо про свої долі, про свої шляхи, про зроблене і незроблене, вибране і невибране, подумане і неподумане, відчуте і невідчуте.
Якщо там, де колись зустрінемося, все це буде мати якийсь сенс, якщо не буде речей цікавіших.

Тарас ПРОХАСЬКО