Не відаю, хто і коли вигадав цю прекрасну назву «Португаличина» для означення Португалії. Ймовірно, це був автор котроїсь із жартівливих мап із серії «Європа очима галичан». Проте влучність цього йменування просто неймовірна.

Португаличина – це передовсім велика кількість галичан в Португалії. Це четверта та п’ята хвилі еміграції, коли спочатку їхали жінки доглядати за старшими людьми, чоловіки – працювати на будовах, а потім вже теперішня молодь хто-ким. Це часи воз’єднання сімей уже там, на Піренеях, та детальніше обживання простору, коли нова країна по трохи стає своєю. Це коли все ще вважаєш  Батьківщиною Україну, але вже усвідомлюєш, що можеш уже ніколи туди не вернутися.

Наших правдиво багато в тих краях. Українці ділять з громадянами Кабо-Верде друге-третє місця за чисельністю емігрантської спільноти в Португалії, поступаючись лише бразильцям.

Португаличина – це ще й алюзія до ПОРТовості в галицьких містах, вона вказує на  транзитивність краю, на важливість мандрів для жителів наших міст та містечок. Недарма виклад лекції австрійського есеїста Марка Полляка носить назву «Галичина-Транзит». Це проміжний, перевалочний пункт. А мешканці цих земель – такі ж мандрівники, як португальці, котрі були одними із перших, хто відкривав нові краї для себе та світу. Тобто «Португаличиною» можна окреслити й інше  – це португальськість галичан. Через кілька століть, слідуючи тим ж маршрутом, що й визначні  мореплавці з Піренейського півострова, галичани, у трюмах та тісних каютах, а часом й у багажі, долали Атлантичний океан, щоби на власні очі зовидіти Новий світ. Галичани перевідкривали Америку, пізнавали її наново. Багато хворіло в дорозі, частина – помирала десь посередині між двома континентами, проте галичани продовжували свій рух в пошуку кращої долі. В пошуку такої ж Галичини, тільки кращої. Приїджаючи, так ностальгували за рідним краєм, що нові міста, котрі зачинали, йменували Львовами, Коломиями, Теребовлями. Це давало хоч і незначне, але вкрай вагоме відчуття далекого дому в цих не дуже гостинних для них теренах.

Не дарма Прохасько бачить Франківськ як порт. Бажання порту – бажання мандрів, можливості руху. Тут уже важко не погодитися з іншим письменником, Андрієм Любкою: «Тому заробітчанство – це теж спосіб подорожувати, бачити світ, змінювати життя. Коли люди їдуть кудись працювати, то це часто не лише через нужду, але й через природну авантюрність». Заробітчанство – це правдиво форма мандрів, бажання виправдати свою подорож, бо ж іноді люди вертаються домів ні з чим.

Португалія – то край Європи, оточений зі всіх боків морем й Іспанією, тому цій країні сам Бог велів відкривати нові континенти. Куди ж тобі ще рухатися в тій Португалії, як тобі тісно. Не на Схід в бік Іспанії – спустять биків і імені не спитають. На Захід, звісно ж, тільки на Захід, в пошуках вільного простору, нових земель, де ще можна буде виміняти тріскучі та блискучі забавки на золото та прикраси.

Галичани ж сподівалися швидкої наживи, часто вони не відали, що чекає їх у тих обіцяних райських краях, де всією важкою працею, за легендами торгових агентів, займаються мавпи. Так само зголошувалися в мандри португальці, котрі не відали, чому і куди вони пливуть. Велика кількість бідного дворянства, котра бажала слави та легкої наживи. Пасіонарно-активна частина соціуму, ті, кого називають часто аутсайдерами, ті, кому уже немає чого втрачати. Ті, кого нічого в цих краях уже особливо не тримає і можна вирушити в дорогу для пошуку нових пригод і нового життя. Можливість почати усе з нуля. Через те, що саме такі люди покидали Галичину, й маємо потужну діаспору закордоном. Бо аутсайдери в світі часто були тими, хто й творив історію.

А ще Португаличина – це морська республіка, місце перетину торгових шляхів, зустрічання різних народів, котрі за допомогою купецтва пізнають одне одне. Гендель – те, в чім галичани неперевершені. Цим мають завдячувати єврейському населенню, від котрого мабуть і навчилися провадити торг. Хитрувати, обраховувати, так обраховувати, що перемудрувати себе. Старий галицький анекдот не дарма звучить приблизно так: «Судилися єврей та галичанин. Судді дали 10 років».

Крім торгу, завше було й переплетення культур, доль, народів. Через шлюби та війни, міграції та анексії, зміни кордонів та влади, квартирування військ та погодні умови, збагачення та збідніння, висилки та втечі, мандри та заробіток. Ці події так закручували усе те в єдиний клубок, що не годен було уже сказати, хто-є-хто. Українці, поляки, німці, євреї, австріяки, совіти, росіяни, вірмени, білоруси, татари, турки, молдавани, роми та інші.

Зараз ж на цих теренах не таке велике розмаїття народів. Багато з них пішли самі, частину виселили, деякі знищили, а хтось просто продовжив мандри, нагадуючи нам про транзитивність цих земель. Про подорож, як мету існування. Про подорож, як спосіб існування. Про португалицькість чи то португаличанськість, як форму мандрів та життя.

 

Назарій Заноз, публіцист, есеїст