І мене болить сьогоднішня політична ситуація.

І дуже вже хочеться, щоб якраз у ці дні думки матеріалізувалися як ніколи.

Ловлю ті думки, і лякаюсь від їхньої жорстокості та радикалізму. Але ж не завжди ситуацію можна виправити мирно і без гріха.  Та й чи потрібно?

   «Ми вже давно мирно існуєм, у соцмережах бунтуєм. Скільки закликів і сильних слів сказано простим народом! Але страх сильніший. Життя й так паскудне, нащо його підривати! Хай забирають нас, хай куплять той квальчик землі з географічною поміткою «Україна», народ збере свої клунки і піде, куди пошлють. Народ це вже робить десятилітттями». Так говорить вкорінений песимізм та привита інфантильність.

А думки снуються…

   Згадую, як на мене  в університеті викладачка з соціології підозріло дивилася, коли я написала есе, де частково виправдала тероризм.  Я з того часу не передумала, але все більше дивуюся. Є маса божевільних, смертників, снайперів і т.д… Є безліч причин стати агресивним і мстивим… Завжди були, є і будуть зрадники… І хай було би щастя тим зрадникам, котрі зрадили б наших ворогів! Де вони? Кілька тисяч зарплати  і кілька слів погроз роблять людину недієздатною? Ну, але це надто жорстоко, правда?

    Хочеться говорити пафосні слова, заклики. Хочеться критикувати опозицію ї їхню позицію.

Та найбільший стимул зараз

– майбутнє маленьких дітей, котрі ще повністю на нашій відповідальності; 

–  минуле наших дідів, котрих болять до сліз їхні рани – фізичні і душевні, котрі вже нічого не можуть змінити, але вони теж повністью покладаються на нас;

– інстинкти виживання, щоб жити, вдовольняти свої бажання свободою, щоб бути Людиною.