Уже спаковано наплічник. Через кілька годин автобус до Києва. Треба підтримувати й змінювати тих, хто на Майдані столиці вже кілька днів. Увімкнений телевізор демонструє інтерв’ю вгодовано-усміхненого ще президента. Він уже звично бреше.
Звіряче побиті юнаки та дівчата на Майдані Незалежності. Чотири десятки журналістів зазнали різного ступеня травм буквально через день, коли намагалися виконати свій професійний обов’язок – зафіксувати, як укотре виконують свою криваву роботу садисти з «Беркута». Не рятувало ніщо: ані редакційні посвідчення, ані закордонні паспорти репортерів з інших держав. Кілька хвилин – і побитих представників мас-медіа стало більше, аніж постраждало за всі роки незалежності.
А він далі говорить про економічні труднощі, ціну на газ, вдумливий уряд. І, що найстрашніше, посміхається. Мовби нічого й не було.
Мов не йшли ще кілька днів тому вулицями та майданами Києва сотні тисяч українців, вимагаючи кари та справедливості.
Найцинічніший метод брехунів та пройдисвітів – удавати, що нічого не сталося, усе, як завжди. Сумно й гірко, що журналісти провладно-олігархічних каналів не знайшли в собі сили відмовитися від відвідин цього монстра.
Він каже, що опозиція використовувала дітей. Він заявляє, що, на його думку, це студенти, молодь, кинулись на «Беркут».
Увімкніть ще раз 24 канал, 5-ий, ТВІ, zik, подивіться ролики, як розжирілий та озвірілий спецназ калічить і вбиває наших дітей.
Подивіться, як затягують вони чоловіків у внутрішній дворик адміністрації президента, як змушують ставати на коліна, віддавати честь катам і вперто добивають тих, хто лежить, не рухаючись, закутий у кайданки, і питають: «Ти єщьо живой?»
Насправді, це війна проти народу, хотів сказати «власного», але язик не повернувся. Він не наш президент, ми не його народ. Кілька днів ховався, мовчав, дивився, як лилась кров, мабуть, упивався нею.
Зараз слово за нами. Мусимо довести справу до кінця, до завершення. Укотре повторюємо, наче молитву: лиш би опозиція, точніше, її лідери, не підвели.
Що буде далі? Це питання зараз хвилює всіх. Скажу те, що промовляю і собі: чимало, якщо не більшість, залежить від нас – майбутнє наше, дітей, України.
Ми гідні бути людьми, як і всі інші люди світу. Ми не раби міжгірського господіна та його опричників.
Хочемо додому – у Європу. Хочемо правди, справедливості. Усвідомлюємо, що не буде все й одразу. Але йти треба, як би не було важко. Справді, разом і до кінця, до перемоги. І пам’ятаймо: він бреше, бо інакше не вміє.

Іван КОСТЮК