Для того, щоби щось змінити, щось справді важливе в нашому житті, необхідна віра. Вона дає силу навіть тим, хто фізично є безсилим. А тим, хто сильний тілом, слугує зброєю. За віру в друзів, родину, Батьківщину люди здатні покласти голови свої, бо така смерть є святою.
Увесь народ як один не може вірити в одне й те ж, не може прямувати лікоть до ліктя до єдиної спільної мети. Це було б нереально. Навіть найбільш згуртовані нації завжди мають бодай частину тих, кому байдуже, хто просто не хоче або й, як завжди, з різних причин не може. Тож годі вимагати, що на наші площі прийдуть усі. Особливо коли пригадуєш історію свого народу. Приходять лише ті, хто вірить.
Після нашого київського вже вкотре мільйонного Майдану вже вкотре наступного дня, як це буває після великих подій, частина тих, хто там був, запитує: «Чому ж сьогодні, наступного дня, нічого не змінилося? Як так, ми прийшли, зробили над собою зусилля, показали їм… І знову нічого суттєвого. Що ж це відбувається?!»
Закономірні запитання, адже так хочеться, щоб ми прокинулись наступного ранку після того, як тисячами йшли на майдан, а країна вже була іншою: десь поділися «кляті воріженьки», що зараз керують нею, а ми пішли далі, туди, куди прагнемо – у Європу.
Голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу, нещодавно говорячи про українців, не лише зауважив, що це найбільші в Європі акції протесту, однією з головних вимог яких є підписання асоціації з Євросоюзом, але й наголосив, що, на відміну від, скажімо, греків, які вимагають традиційно високих зарплат, українці повертають Євросоюз до його джерел, вони хочуть найголовнішого – дотримання прав людини.
Як і всі, кого знаю, маю великий скепсис до опозиційних політиків, зневажаю політиків провладних. Але маю велику надію на тих, кого побачив і зустрів на Майдані. Адже Майдан урешті минеться, але розумію, що цих людей з вірою в очах і в серці зустрічатиму будь-де у своїй країні. І їх багато, значно більше, ніж я міг подумати.
За останні роки нам чимало говорили, зомбуючи, що реальна політика далека від будь-якої романтики, усе продається-купується. Але знову вже вкотре з’ясовується, що не все.
Глибоко вдячний усім тим, хто підтримав свою і мою – нашу – віру. І ще одне: зауважив, що Майдан Незалежності в Києві у ці дні – це не лише місце, де б’ється серце України. Там наша велика невидима церква, храм, до якого їдуть помолитися, причаститися, який намагаються всіма силами зберегти. Там наша віра. Знаю, що вона, незважаючи на цинізм, брехню і підлість влади, переможе.

Іван КОСТЮК