Кілька днів тому у Києві я мав дивовижне пережиття. Воно, щоправда, тривало менше, ніж хвилину, але ж часу у таких випадках не існує. Напружений мозок за пару секунд спроможний прокрутити стільки майже незафіксованих асоціацій, що позірна перевага потужного комп’ютера полягає тільки в тому, що всі його ходи фіксуються.  

Було так. Такого звичного мобільного зв’язку вже не існувало, тож домовилися зустрітися там, де впродовж десятиліть зустрічаються у таких випадках кияни. Можна собі уявити, скільки різних людей, котрі очікували зустрічі, скупчилося у цьому місці.

Раптом звідкись виринув якийсь чоловік, підняв догори руку і викрикнув – усі біологи, до мене!

За кільканадцять років я вже майже забув, що є біологом. Тож заклик хлопця прозвучав, як ляскіт пастушого батога десь на високій полонині. Нарешті, подумав я. Нарешті революції потрібні біологи, нарешті біологи можуть бути особливо потрібними революції, нарешті революція і біологи можуть щось зробити разом. Я кинувся до руки, навіть не роздумуючи про завдання, яке може бути визначеним для біологів. Чи застосування якоїсь біологічної зброї, чи усунення наслідків застосування біологічної зброї, чи євгеніка, чи генетика, чи мутації, чи внутрішня енергія, чи ще кілька військово-біологічних дисциплін – до всього був готовим.

Все, однак, закінчилося дуже прозаїчно для мене і, мабуть, дуже романтично для тих, хто цього сигналу чекав. Виявилося, що хлопець попросту скликав студентів біологічного факультету, які саме тут чекали на свого організатора. Звичайно, що це була не моя зграя. Вони собі пішли разом, а я залишився наодинці з майже мільйонним зібранням люду.

Але думка про те, що можуть, принаймні, сказати біологи, вже не покидала. Хоч добре пам’ятаю, як наполегливо файні вчителі наполягали на тому, що переносити біологічні моделі на оцінки розвитку суспільства є не менш небезпечним, ніж використання добре розробленої біологічної зброї.

Біологія як метод мислення може прояснити дуже багато. Скажімо, про застосування сили. Про садизм і неминучу кількість садистів, які свідомо шукають місця, де можна здійснити свої садистичні мрії.

Або про ту ж генетичну пам’ять. Про те, що існує спадковість і мінливість. Що радянський спосіб обміну речовин не тільки передається спадково, але й зазнає химерних змін, коли, базуючись на радянському генотипі, він набуває нових незнаних форм і конфігурацій. Ще й поширюється за всіма законами вірусології.

До чого тут радянськість? А до того, що саме про неї тепер ідеться у всій країні. Теперішня буза якраз і є антирадянською. Вже не на ідеологічному, а на біологічному рівні. Як в тому анекдоті – пропав пес, сука, коли ж це все закінчиться.

Воно закінчиться. Бо у кожній системі є закладений код на самозакінчення. Але наразі воно ще має стільки модифікацій, які надто нагадують оригінал. Всі ці недолугі правителі, яким колегіально вдається продовжувати свою старість, ця безконечна кримінально-бандитська екзотика, цей гнилий базар і умняк водночас, домовленості, які нічого не означають, всі ці відмови від великих намірів заради того, щоби не забути про своїх несправедливо ув’язнених згідно з чинним законодавством.

І біологи можуть бути справді потрібними. Тільки вони можуть пояснити, що існують два різні часи – час буття особини і час існування виду. На жаль, вони різні. Добробут цілого виду і добробут окремої особини зовсім не мусять збігатися. Більше того – дуже часто ці речі попросту несумісні.

Хоч так іноді хочеться, щоби нарешті зажити спокійно, тихо і перспективно. Шкода, що ти не можеш не залежати від виду, який розвивається завдяки тисячам персональних драм. Що саме ризикованість твоєї драми мусить стати одним з підмурівків процвітання виду.

Боляче це усвідомлювати. Але перестає бути аж так боляче, коли це усвідомити. Так є. Так мусить бути. Так кажуть усі біологи, яких свого часу застерігали від того, щоби якось трактувати суспільні процеси.

Час виду має трохи інший вимір. Але він точніший.

 

Тарас ПРОХАСЬКО