Ще в 2004-му ми зривали голоси, вигукуючи «Ющенко – так!» Це було в сільській школі. На піку подій Помаранчевої революції там навіть провели відповідну лінійку. Ми з однокласниками щиро вболівали.

Зараз я зовсім не розчарований, на відміну від багатьох. Якби не було того Майдану, не сталося б і нинішнього. Щодо Ющенка, то він теж не розчарував. Просто не готове було суспільство до такого президента, і навпаки. Наприклад, є хороша машина, яка на рівних міських дорогах прослужить багато років. Та якщо її прогнати по бездоріжжю, то вона зламається за кілька годин і вже ні до чого не буде придатна.

А тепер відбувається Євромайдан. Всі розуміємо, що минула неділя, 8 грудня, – історичний день. Хороші відчуття маю після перебування того дня на Майдані Незалежності в Києві. Разом з друзями і багатьма мільйонами інших друзів, але ще незнайомих.

Новина про те, що знесено пам’ятник Леніну, прийшла за кілька хвилин після самої події. Ми якраз грілися чаєм в якомусь милому і людному закладі. Те, як він пустів на очах, теж було вражаюче. Всі раділи, але всім хотілося перевірити, чи справді. Так, Леніна більше нема у столиці нашої держави.

За час теперішніх революційних подій в нашій країні мені випало побувати на чотирьох Євромайданах. Перший – Франківський. Його відвідування було перманентним, починаючи  з ранку 23-го листопада. Завелося все з молодих людей. Вони зробили найбільше. Комусь хотілося відпочити, а комусь щось вчинити. Робили всі різною мірою. Після того, як стало відомо, що президент не підписав угоду про асоціацію з ЄС, все змінилося. Мітингувати у Франківську далі ніби й не було сенсу. Але мітинги далі тривають. Це для підтримки загального духу населення і мобілізації активістів, які готові поїхати до Києва, де проходить основна вирішальна дія. Люди справді масово їдуть. З містечок і сіл. Раптово невідомо куди зникла інертність і з’явилося бажання щось робити не лише в себе на обійсті, а й у своїй країні.

Мій другий Євромайдан був у Львові 5 грудня. Вечір, прохолода, молодь, молитва. Мудрі слова священиків. Більше не слухав, бо треба було рушати на Київ. Шостого числа в столиці досить спокійно, ентузіастично-майданно, щиро і доброзичливо. Знайомі обличчя. Незнайомі, але людські обличчя. І це було сподівано, бо чому б не так? Більше настороги могло бути перед Харковом, який я зустрічав наступного дня. Але знаю багато років хороших молодих письменників з цього міста, тому й там, вірилося, має бути добре. Було.

Може, за день я не обійшов все місто і не побачив якихось речей, які могли б засмучувати, але ті звідані – втішили. Основна мета поїздки – участь у фестивалі християнської поезії «Обручка святої Катерини». Через революційні події фестиваль скоротився з двох днів до одного, але дав змогу стати учасником харківського Євромайдану. Того дня було кілька сотень людей. Не тисячі, як у Франківську чи Львові. Але енергетика не менша. Бо було відчутно, що всіх дістала політика теперішньої влади і жити так далі просто незручно. Треба щось поправити. Через те російськомовні перейшли на українську. Було відчутно, що ведучому непросто говорити українською, але він це робив, через те радість ширилася між усіма.

Приємною несподіванкою став автопробіг з харківського Майдану до Києва. Не лише із Заходу України хочуть вільного дихання. Пощастило приєднатися пасажиром в одній із машин. Пощастило їхати з хорошими людьми. Водієм був пан Вадим, голова церковного братства Свято-Дмитрівської церкви, в приміщеннях якої проходив фестиваль християнської поезії. Також з нами їхали культурна діячка Харкова, одна з організаторів фестивалю пані Оля, відома письменниця Маріанна та харківська журналістка Юля.

Дорогою пан Вадим спочатку увімкнув диск патріотичної музики під назвою «Дух не вмирає, дух не згаса…». Ще від 2004-го актуальний. Саме ті композиції найчастіше звучали дев’ять років тому. Зараз вони були не менш доречними. Тарас Компаніченко, Олег Скрипка, Фома… Ми багато розмовляли, ділилися думками. Різними мовами. Це не мало значення.

Справді, мова вже не про політичні погляди, а про налагодження побуту. Якою б інертною не була людина, та коли в її домі тече дах, то конче будуть вчинені якісь дії. Зараз ситуація така ж. Ми просто хочемо налагодити комфортне життя. Нам не важливі політики, бо вони не потрібні. При владі мають бути хороші менеджери. Нам ніхто не має заважати дихати і думати.

У ці дні є багато драматичних відчуттів. Але насторога приходить тоді, коли сидиш у чотирьох стінах. Щоб такі відчуття зникали, треба виходити до людей. Бути багато разом. Молитися і вірити. Якщо Євромайдан не принесе всього, до чого прагнеться, то принаймні наблизить нас до того. Так само, як це роблять спомини про Революцію на граніті, про Помаранчеву революцію… Все може мінятися дуже раптово. Всі ми живі люди. Ті, що при владі, – теж.

Щодня від неділі я на київському Майдані. В ці хвилини падає ніжний сніг. В таку пору мусить статися щось хороше.

 

Василь Карп’юк