Хтось правильно зауважив, що ця революція – ще й революція проти жлобства, революція гідності. Хам та його команда пресували країну останні роки, воліючи, щоб ми жили за їхніми правилами. За правилами, які є неприйнятними для людської природи – якщо, ясна річ, ми говоримо про Людину.
Хам та його команда хочуть, щоб ми «крисили», «не висовувалися», жерли, що кинуть та робили, як накажуть. Вони вибудували систему, гнилу на всіх рівнях. І «беркут» – це лише найпомітніша зараз і мерзенна її частина.
Щоб побачити їхній ідеальний світ, треба було побувати на суботньому мітингу на Європейський площі, який навіть самі організатори періодично, забувшись, називали «антимайданом». Збитий по регіонах в примусово-проплаченому порядку зі всіх кульгавих, косих, вбогих та недорікуватих; він ледве дотягнув до 50-60 тисяч із заявлених двохсот, та й тих довелося огородити вантажівками та внутрішніми військами, щоб не розбіглися. Цей «антимайдан» був схожий на резервацію, на вольєр з тваринами, але аж ніяк не на демонстрацію. Ось на такий вольєр вони хочуть перетворити всю країну. З подачками у 200 гривень, якщо ви будете правильно скандувати. І все одно потім «кинути» – бо така їхня природа. По нейтральній полосі між «антимайданом» та Євромайданом в суботу пройшов не тільки кордон двох мітингів. Там пройшов кордон між гідністю та її відсутністю.
Ця революція – революція громадян. Так, виявилося, що в Україні виросли громадяни. Також виявилося, що в Україні є своя церква – не лише інститут, а живе тіло суспільства. Вона триєдина як Бог (київський патріархат, греко-католики та автокефальна) і справді українська. І священики, як в апостольські часи, стоять на передовій поруч зі свої паствою. А часто – і перед нею.
Тому я не сприймаю скептичного цинізму: «нічого не вийде», «вас всіх використовують», «воно вам треба» – це позиція для виправдання своїй бездіяльності, боягузтву, слабкості або чому-небудь іще. Розпад особистості починається не тоді, коли ти програв у війні за правду. Розпад починається тоді, коли ти бачив несправедливість, але вирішив не боротися.
Хто знає мене, підтвердить, що за ці дні я жодного разу не відчував і не виказував скепсису. Місцями відчай, так, але не скепсис. Краще так, ніж ніяк. Не знаєш, що робити – роби хоч щось. Або навіть так: роби, що повинен, – та хай буде, як буде.
Слава Україні!

Дмитро Бушуєв,
Соціальний філософ