У шкільні роки на уроках фізкультури я найбільше боявся бігу. У той час підтягнутися чотири-п’ять разів ще сяк-так міг. А от коли доводилось бігти на довгу дистанцію, ставав об’єктом насмішок не лише з боку вчителя, але й однокласників і, що найприкріше для мого чоловічого его, однокласниць. Я уникав кросів: хворів, не приходив на заняття. Стометрівка – от моя максимальна дистанція-мрія в той час.
І все би тривало менш-більш добре, якби не загальношкільні змагання зі стометрового бігу в дев’ятому класі. Оскільки цю відстань я бігав не раз, то чекав своєї черги і навіть не розминався. Результат був сумним – розрив зв’язки під час бігу. Мене звільнили на рік не лише від фізкультури, але й від військової підготовки. Уже за кілька осінніх місяців я почав відчувати себе якимось неповноцінним порівняно з друзями. А на початку зими почав бігати. Щодня о дев’ятій вечора починався мій особистий біг. Спершу ходив п’ятдесят, сто, двісті метрів. Потім поволі бігав. Так розпочалася історія мого бігу на довгі дистанції. Вона тривала аж до самої армії. По кілька разів на тиждень я бігав о шостій ранку і надвечір. Здолати п’ять-шість кілометрів для мене не становило жодної проблеми. А неділями бігав суперкрос – двадцять-двадцять п’ять.
Мій досвід тих років донині стає в пригоді. Я усвідомив: для того щоб дістатися мети, якої не видно навіть на обрії, необхідно погамувати власне надмірне бажання, яке полягає в тому, щоб бігти щодуху, стрімголов, адже в усьому тілі стільки сили!
У цьому й полягає найбільший обман. Він такий простий та очевидний. І на нього, незважаючи на це, ведеться не одне покоління людей. Усе й одразу. Біг на довгу дистанцію навчає терпінню. Зусилля варто мудро розподілити, і те, що здається зараз недосяжним, обов’язково буде подолане.
Один пам’ятний епізод: у війську в моїй роті було багато хлопців, міцніших від мене. Але коли довелося бігти крос на п’ять кілометрів, то несподівано для всіх (та й для самого себе) я прийшов другим. Переді мною був непоказний юнак, як виявилося, студент фізкультурного університету.
Зараз ситуація, що складається довкола Майдану, мені якраз нагадує біг на довгу дистанцію. Влада вдає, що нічого в центрі Києва не відбувається, «найсправедливіший» український суд ні сіло ні впало дозволяє проведення Майдану аж до кінця січня. Біля барикад Майдану не видно правоохоронців. Усе довкола так і говорить: «Стійте, скільки захочете; учора вас було мільйон, сьогодні п’ятсот тисяч, завтра буде сто, а потім – сніг і лютий мороз зроблять свою справу. Розійдетеся, голубчики, розповзетеся! Не до Європи, не до прав людини вам буде! Уперта монотонна втома й буденне скапування днів і ночей вас урешті доконають».
На це увесь розрахунок. А тут ще й довибори з такими фальсифікаціями, яких не бачила новітня українська історія. За борт Верховної Ради викидають найсильніших, найпринциповіших опозиційних кандидатів. Варто лише згадати імена Аркадія Корнацького та Миколи Булатецького. І це також мало би підсилити зневіру. Влада цинічно нашіптує: нічого ви нам не зробите, от подивіться, що ми вкотре робимо з вами. І все це лише для того, щоб нас охопила безнадія, безвихідь, тотальне відчуття, що нічого змінити не можна. Хам панує, а правда подолана.
Не буду повторювати, що вже місяць існування Майдану цілком змінив нашу країну. Але це був місячний спринт, короткий вибух і так зі значним результатом. Для того, щоб осягнути перемогу, варто бігти, працювати далі. І це справді неосяжне поле роботи. Опозиційні політики мають розхитувати державну систему, адже чимало чиновників та провладних депутатів різних рівнів незадоволені режимом не менше, аніж ми, звичайні українці. Громадські організації завдяки Майдану переконалися, що їхня співпраця, скоординованість мають сенс, дають результат. Люди з різних соціальних прошарків не лише побачили одне одного, але й переконалися, що євроінтеграція, дотримання прав людини, людяність, українство – це те, що нас єднає.
Біг триває. Маємо розрахувати наші сили. Вони не витримають перші, адже не тренуються, не відчувають темпу або й практично не біжать. Вони вже програли, тільки не усвідомлюють цього. Ми ж співпрацюймо, тримаймося лікоть до ліктя, відчуваймо синхронне дихання одне одного – і солодке відчуття перемоги прийде якраз у той момент, коли видаватиметься, що сили майже не залишилося. Відкриється друге дихання. І навіть той, хто не знає, що це таке, враз відчує, що бігти можна, мовби літати, – безконечно.

Іван КОСТЮК