Попри все-все, що відбулося в Україні за останній місяць, не можна забувати всього того, що сказалося. Бо останній місяць став для усіх нас ще й часом великого виговорення. Може здаватися, що сказане не має аж такого великого значення, може, іноді воно й так, але не цього разу. Для історії нашого народу ці дні і тижні мають ще й таке найвагоміше значення, що заговорили усі, повернувши собі здатність мови. За цей час було проговорено, виказано, сформульовано стільки думок, ідей, відчуттів, емоцій і мрій, що чогось подібного іноді можна чекати роками. Ми стали по-справжньому мислячими істотами, бо наше мислення з неймовірною інтенсивністю шукало і знаходило слова, словосполучення, речення, абзаци і вигуки.

Важко переоцінити той момент, коли німий починає говорити, бо такі моменти класифікуються як диво.

Правдоподібно, великий склад ідей, які зберігаються в ноосфері, був добряче розграбований українцями за останній час. Правдоподібно, що продукція колективного розуму українців, відправлена у ту ж ноосферу, на довший час може спричинити кризу надвиробництва ідей. Кожен з нас сказав і почув більше, ніж можливо осягнути у випадку нормального життя.

Оскільки наше життя дуже ненормальне, то потрібна передовсім гнучкість. Здатність щось робити не так, як завжди робив. Здатність зрозуміти, що все сказане є не просто паралельною реальністю, що подумане і висловлене може творити реальність, якщо стати достатньо гнучким і чинити так, як думаєш, як готовий ще раз сказати.

Адже всі ми знаємо, що таке правда. Не тільки сказана, а ще глибша. І всі ми знаємо кожен свій крок, який був правдивим, і кожен, що таким не був. Знаємо, наскільки потрібна гнучкість, щоби наважитися відмовитися від закостенілих схем.

Закостеніння – основна ознака української державної системи. Закостеніння вже зробило цю систему безпомічною. Всі ці президенти, силовики, прокурори, суди, кодекси – минуле, яке ще може досить довго тривати, але минуле, бо позбавлене гнучкості. Вся ця система – лише величезна армія онкохворих, які могли б викликати співчуття, якби хвороба не зробила їх такими злобними маніпулянтами. З ними варто поводитися власне так, як з вередливими умираючими. Подати, звичайно, ковток води, але не вислуховувати їхніх безглуздих заповітів.

І створити щось таке, що не укладається у їхні схеми. Щось подібне на швейцарську армію. Її формально майже нема. Але кожен громадянин певного віку належить до неї. Він знає, що впродовж свого життя повинен по кілька тижнів послужити 260 днів. Він знає, що у нього вдома є його номерний автомат. Знає місце, куди повинен прибути в разі чого. Знає кількох найближчих армійських колег на все життя. І знає, що ті колеги знають ще кількох, а ті – ще. І – якщо з кимсь щось станеться – досить сигнальнути одному, щоби через годину поруч була рота, а за дві – батальйон тих, які впродовж цілого життя служать Швейцарії і її невидимому війську.

Це тільки одна з промовлених можливостей. Є ще інші. Досить лиш залишатися вірним тому, що подумане і сказане.

Але було би дуже непорядно і неправдиво не говорити про те, що все, що тепер відбувається в Україні, є можливе завдяки християнству. Завдяки тому, що завдяки йому ми усі насправді знаємо, що є правдою, а що – ні.

А християнська мораль не має жодної ваги – більше того, вона обертається диявольською спокусою – якщо не згадувати при цьому Христа. І Україна таки не понад усе.

Він сьогодні вкотре народився. Незважаючи на те, що у своєму закостенінні ми ставимо арифметику власного календаря понад алгеброю Христової гнучкості.

 

Тарас ПРОХАСЬКО