Вони не діждуться жодного кулака. Нехай скаженіють, доки не перейде. Сказ також лікується. І причинність теперішньої влади мусить вилікуватись. Зайве мусить атрофуватися. Ми дочекаємося. Ніхто не вічний. Нечисте обсиплеться з тіла нашої країни. Тіло стане гладеньким, чистим, молодим.

З одним святим трапився випадок, коли йому довелося розмовляти з людиною не надто праведною. Святий тоді теж ще не був святим, але своїм життям давав добрі підстави для пізнішої канонізації. І в цій розмові виникла суперечка щодо віри. Святий наводив настільки переконливі аргументи, що не надто праведний так розлютився у своїй вербальній безсилості, що не вдержався і вдарив святого. Тоді святий розплакався і впав до ніг не надто праведного з вибаченнями за те, що розсердив і викликав аж такі негативні емоції, що не надто праведний вдався до насильства і гріха. Цей «аргумент» святого став остаточним, і не надто праведний навернувся.

Така мала модель ненасильницького спротиву дає розуміння, що вона може бути надзвичайно дієвою. Саме в такій поведінці проявляється певність у своїй правоті і відданість своїй вірі, своїй ідеї. Адже іти в наступ – це страх поразки, бажання її уникнути випередженням. Завжди слабший той, хто б’є першим. Певна річ, йдеться не про фізичну, а про духовну силу. Тим паче, у наш час, коли силове протистояння виглядає доволі архаїчним. Відсталість поглядів засвідчує і застосування фізичної сили. Натомість, ситуація, коли одержуєш удар, але лишаєшся на своєму, збиває з пантелику суперника і, як мінімум, викликає повагу до тебе. Щось таки є в твоїй ідеї, якщо ти так за неї тримаєшся.

Як тільки у противника виникає ця думка, водночас зароджується й цікавість до твоєї ідеї. Адже ти не конче хочеш переконати чи знищити його ідею, а просто хочеш лишитися на своєму. І якщо твої переконання справді настільки значимі для тебе, то чому б вони не стали такими і для противника? Адже здобути однодумця набагато ліпше, ніж знищити ворога.

На Майдан люди вийшли не для розваги. І вийшли не ті, хто хоче побавитися в героїв. Вийшли ті, які вже мають Європу в голові. Ті, які знають, що людину не варто бити. З нею можна спілкуватися словом Божого порозуміння і дійти згоди. Шкода, що наразі нема з ким спілкуватися. Доведеться потерпіти. Але за все воздасться.

Вони б’ють, хочуть залякати, хочуть спровокувати, хочуть вбити. Але смерті нема. Є правда. Вона квітнутиме гарними ромашками. Жодна кров не в силі її забагрити. Вони не діждуть, щоб ми пустили їхню жовчну кров. Хай струменіє їхніми жилами, хай проростають жовті квіти.

 

Василь КАРП’ЮК