«Нова радість стала, яка не бувала», – лунала різдвяна колядка перед воротами президентської резиденції «Межигір’я». Досі не чули нічого подібного вуха спецназівців міліції і внутрішніх військ, яких поставили охороняти президента від його народу. Символічно у неділю, 28 грудня,  завершився «Марш гідності», організований Громадським сектором столичного Майдану. Колядував і кореспондент “ГК”. 

На «Межигір’я»!

Автопробіг до резиденцій президента, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради у передмістя Києва стартував з Хрещатика. Машини з прапорами України та ЄС, із транспарантами на боках і капотах, шикувалися в чотири лави. На старті «Маршу гідності» близько півтисячі легковиків і бусів одночасно натиснули на клаксони. Учасників пробігу схвальними вигуками і оплесками проводжали майданівці та кияни, які створили живий коридор для машин. Даішники пропускали автоколону частинами. «Вперед! На «Межигір’я»!» – підбадьорювали люди. Дві сиві бабці хрестили авто навздогін.

На станції метро “Герої Дніпра” до пробігу приєдналися велосипедисти та учасники пішої ходи. Нашим «провідником» був водій-киянин. На виїзді з центру міста наздогнали колону і прилаштувалися в хвіст. Через кожні сто метрів на узбіччях стояли автомобілі ДАІ. Постові з жезлами напоготові нервово бігали вздовж дороги. Зупиняти було нікого – всі їхали за правилами. Коли ж один зі стражів порядку зробив спробу затримати одного з учасників пробігу, пригальмували всі, хто це бачив. Децибели клаксонів розірвали повітря, даішник зіщулився і забрався з дороги.

За містом колона розділилася. Трасу на під’їзді до села Нові Петрівці, де знаходиться президентський маєток «Межигір’я», перегородили машини ДАІ. Частина автомайданівців залишилася, частина рвонула в об’їзд лісовими ґрунтівками та об’їзною. «Ти знаєш, даішники поставили свої авто на нейтралку. Ми їх спокійно відкотили і відновили проїзд, – наш водій увімкнув голосний зв’язок із колегою. – Здається, вони вже всі на «нейтральній передачі». Підтримують нас, хто сміливіший, посміхаються…»

На повороті в село у машину увірвався барабанний дріб. На пішохідному трикутнику відбивали ритм у чотири пари рук козаки з Майдану. Поруч вказувала напрям Смерть із косою. І водії, і пасажири показували перевдягненому сміливцю великий палець.

Сільська вулиця виявилася закладеною машинами – як і всі, ми пішли пішки. Опа! – автобуси впоперек вулиці, перед ними – шеренга силовиків у чорних одностроях. Закриті шоломи, виставлені вперед щити. Позаду – командири в погонах. Збоку – вантажівка, в кузові – молодики в чорній формі, характерній для спецпідрозділу СБУ. Кордон, виставлений проти учасників маршу. Приїхали.

За 300 метрів до перемоги

Марш блискавично переформатувався на пікет. Перед вевешниками вишикувалися рука до руки охоронці Майдану – вони супроводжували пробіг. Чоловіки проти чоловіків – очі в очі. «Не допустити провокацій з боку міліції!» – наголошував сотенний. За спинами охоронців – дівчата у віночках, тримаються за руки хлопців. Жінки – з транспарантами. Чоловіки – з прапорами. Люди заповнили усі прилеглі вулички. Мікроавтобус став імпровізованою сценою. «Як Леніни на броньовику», – вітали ораторів пікетувальники. Шквал схвальних вигуків дістався луганчанину Олексію. «Ми оточимо кільцем недобитого яйцем!» – завершив він свою промову. Вислів уже став афоризмом.

Людське море захвилювалося – ідуть три лідери опозиції, ідуть Кличко, Тягнибок і Яценюк. Видряпалися на дах буса – тримають промови. «Ми знаходимося тут, за 300 метрів до перемоги», «Банду – геть», «У нас мирна акція протесту, і ми вимагаємо покарати винних у застосуванні сили до мирних демонстрантів»… Риторика на пікеті мало чим відрізняється від спічів на сцені Майдану, стиха обговорюють між собою пікетувальники. «Та ми це вже чули!» – спромігся хтось на вигук. «Чому не ставлять вимогу відставки Януковича?» – переглядалися люди. Їх закликали продовжити програму протесту і відвідати маєтки Азарова, Рибака й заодно Медведчука.

 

Поки зачаровані настовбурчували вуха, інші рушили геть. А до пікету підтягнулися місцеві мешканці. Охоче погодилися вказати іншу, аніж заблокована, дорогу до резиденції глави держави. Хочемо побачити на власні очі, що ж таке це президентське «Межигір’я». З’ясувати, чи справді палац нувориша, що розкинувся на 48 га території, всуціль обнесений не баченим досі в Україні за висотою парканом.

Неґречні ґазди

Разом із нардепом та активістами пішли вуличкою. Нас зупинила бабця і скерувала у потрібному напрямку. Через браму повз стару хату вийшли на городи. «Як тільки в Україні немає прямого шляху, то треба йти городами!» – вдається до асоціацій громадський активіст, історик Володимир Вятрович. Шлях маркує втоптана стежка. Ліворуч під лісом – сільський цвинтар. Коло нього автобус, такий, як і ті, що стоять впоперек вулиці. Праворуч, певно, пасажири – трійко міліціонерів стовбичать в кінці городів над яром, за яким кістяки розкішних недобудов. «Ми йдемо в гості до президента? Він нас прийме?» – хвилювалася фотограф Леся, канадійка українського походження. На жарти про страусів, золотий унітаз та “проффесора” робила великі очі. Дівчина приїхала працювати журналістом на Майдан. Разом із усіма полізла в яр – якось же треба дістатися до розламу в стіні, куди ведуть вирубані в схилі сходинки. «Сюди ходять робітники і обслуговуючий персонал із села», – пояснив сторож Олексій нашій делегації.

Вулицею, де будуються палаци і плацики наближених, вийшли на асфальтівку. Повз нас швидко прокрокував загін внутрішніх військ – підмога міліційному «Беркуту», який тримав периметр автостоянки перед воротами президентського маєтку. ВВешники блокували в’їзд до резиденції. Перегрупувалися в клин перед шлагбаумом, передній із них дуже прикметно взяв в руку кийок. «Ми не знаємо, що це за будівля, – ніс ахінею нардепу Дерев’янку силовик у погонах. – Ми тут тільки для охорони громадського порядку. Бо в цьому місці заборонені масові акції…»

З-за паркана заввишки сім метрів стримить дах велетенського будинку. Верх огорожі обплутаний колючим дротом, начебто – під напругою. Збоку від маєтку – труба котельні, з неї валить чорний дим. «Може, ви крематорій охороняєте?» – припустили журналісти. Силовики ані слова. «А Вітя вийде?» – допитувалися в орлів у чорних масках активісти. «Ві-тя, виходь! Ві-тя, виходь!» – скандували на мотив відомої пісні про Галю-кралю з репертуару «Воплів Відоплясова». Натомість вперед вийшов чоловік у штатському, сказав, що він судовиконавець. Довго торгувався з журналістами, щоби пред’явити посвідчення, затуляв пальцем прізвище. Врешті зачитав рішення Київського окружного адміністративного суду у позові сільради Нових Петрівців – оголосив заборону проводити масові акції на території села до 7 січня. Повідомив прізвище судді і номер рішення у реєстрі. Попередив, що мусимо забратися геть, бо є учасниками масової акції протесту. Силовики за його спиною насупилися. На відміну від першого кордону, вони мали зовсім інший настрій. Випромінювали загрозу. «А давайте тоді заколядуємо!» – запропонував голова Християнського товариства українців в Італії Олесь Городецький. І в тридцять голосів над «Межигір’ям» і Новими Петрівцями полинула колядка – «Радуйся, ой радуйся земле, Син Божий народився». Не кам’яні все ж таки серця – хлопці в уніформах поволі змінили стійки струнко на вільно, бойовий клин розсипався, його очільник сховав кийок і зітхнув.

Коли поверталися головною дорогою, бачили ще автобуси зі спецназом на узбіччях, київські та дніпропетровські номери. Перетнули ще один, найстрашніший, кордон – трояка форма, шеренги з обох боків автобусів, що загороджують дорогу, кільканадцять оперативників із камерами. З боку села – іномарки з людьми в штатському, які віддавали команди.

Останній кордон внутрішніх військ шикувався з обох боків труни. Силовики охороняли символічний подарунок власнику «Межигір’я» – його трохи не донесли до місця призначення учасники маршу. Ми вийшли останніми і, натхненні колядкою, побажали чоловікам в одностроях доброго Різдва. Ті з брязкотом скидали на купу щити. «Навзаєм!» – відгукнувся один із них. «Буде вам добре!» – рвонув в наш бік інший.

Наталія КУШНІРЕНКО