В той самий час, коли у Станиславові греко-католицьким єпископом став геніальний Андрей Шептицький, поруч, у Чернівцях, кафедру кримінального права зайняв не менш геніальний Ганс Грос. Генії – окрім того, що їх щось вело у південному напрямі, до Карпат і далі – були подібними у своїх антропологічних зацікавленнях. Обом йшлося про те, щоби пізнати людину у її здатності до гріха і злочину і спробувати своїми методами не те що виправити, але надоумити грішника.

Митрополит Шептицький віддався виробленню пастирського богослов’я, а Ганс Грос створив наукову криміналістику. На відміну від митрополита, він вважав, що розкриття злочину і виявлення злочинця (система покарання його вже не надто обходила) можуть бути для злочинних душ не менш помічними, ніж добра сповідь (однією з визначальних рис злочинця він вважав саме нездатність сповідатися). У всесвітньо знаному ретельному описі Гросом того, що конче мусить бути у течці слідчого, поруч з добре загостреними олівцями є, однак, і розп’яття – для тих випадків, коли поранені вмираючі хотіли би щось сказати оперативникові, як на сповіді. Ще у течці мали бути цукерки. Це вже він дбав про свідків, про малих лакомих дітей, які могли щось бачити і щось бачили. Цукерки потрібні для того, щоби підживити інтерес свідків до того, що вони бачили, і до того, щоби це бачене якось сформулювати.

Саме теорія свідків є однією з найцікавіших царин, досконало опрацьованих Гросом. Квінтесенцією його висновків є дві речі. По-перше, ніхто зі свідків не бачить того, що відбувалося, бо кожен бачить тільки те, що дозволяють йому його попередні можливості. По-друге (і це випливає з першого), якщо є двоє, троє, сто, тисячу свідків, то кожен з них бачить не те, що бачать інші.

Щось подібне зауважив Шептицький. Він пересвідчився на власному досвіді, як тисячі людей, які знають, що таке гріх, навіть сповідаючись, все ж щиро не вірять в те, що їхній конкретний гріх не був чимось особливим, чимось таким, що варто б було зрозуміти, що це не такий самий гріх, як у всіх, бо були на те поважні причини, дуже, щоправда, особисті.

На власні очі цей ефект свідка я виразно побачив після того, як повернувся з армії до університету. На моєму курсі було вісімдесят людей. Тих, хто повернувся з армії, було вісім. Ті, хто в армії не був, сприймали нас, тих, що повернулися, як якусь цілість. Ми справді були у цьому випадку цілістю, бо ми були зовсім іншими для решти. Але…

Але, коли ми починали розмовляти між собою про те, що нас мало би об’єднувати – про армійський досвід, то виявлялося, що для нас поняття “ми” переставало існувати. Бо у межах простої для розуміння категорії – ті, що після армії – ми були більше неподібними одне на одного, ніж комусь здавалося. Виявилося, що кожні наші свідчення про службу в армії створювали враження, що ми служили в різних арміях, у різних світах, в різні часи.

Попри те кожен з нас прагнув до узагальнень, кажучи, що в армії є так, саме так. Хоч ми тоді ще не враховували не те що ефект свідка, а навіть такі прості речі, як кліматичні зони і персоналії тих, хто у кожному конкретному випадку відповідав за дисципліну і матеріальне забезпечення у кожному окремому підрозділі.

Ми ще не знали про те, що вже давно дізналися Грос із Шептицьким. Зрештою, ми ще навіть не дозволяли собі здогадуватися, що генії теж не можуть вискочити за межі того самого ефекту свідка.

Але я вірю в те, що відкриття геніїв існують для того, щоби хоч трішки помудріти. Особливо, коли вони ще й підтверджені власними спостереженнями.

Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів.

Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки. Від яких – знаючи про все – ніяк не в змозі відмовитися.  

Тарас ПРОХАСЬКО