Сьогодні вранці я не поспішав на роботу, бо її нема. Вже кілька тижнів, як написав заяву на звільнення. Після свого звільнення за кілька місяців переді мною мій колишній директор Іван Михайлович казав десь так: «Ти не уявляєш, як класно займатися тим, чим хочеш. Навіть якщо доводиться стягувати, звідки можна, якісь заробітки, але ти вільний».
Це справді фантастичне відчуття. Дуже давно такого не було. Власне, я звільнився в своєму житті лише вдруге. Вперше йшов із торгової мережі супермаркетів, де в кінці 2008 року два місяці працював охоронцем. Бо вже був на четвертому курсі заочного навчання в університеті. Я ж ішов на науку не для диплома, а для того, що бути у Франківську і знайти середовище для самореалізації в літературі. Це було зрозуміло. Але й стало чітким і очевидним, що на сесії я вчуся, а після неї їду додому в село виробляти на токарному верстаті сувеніри, щоб заробити на наступну сесію. Для середовища треба бути в місті. Треба шукати роботу. Бути охоронцем видалося оптимальним.
Хоч насправді так не було. Зарплата – 800 гривень, з яких треба було заплатити за житло, прохарчуватися і поїхати час від часу додому. Про одяг і каву не мріялося. Але не вистачило. Хоч зі співробітниками було добре. Й зараз, через стільки років, приємно зустрічати їх у місті і вітатися. Тодішня директорка Галина Володимирівна працює зараз у магазині на вулиці Січових Стрільців. Її і дівчат Надю і Лесю, яких вона з попереднього місця взяла з собою, я бачив найчастіше, бо це за пару кроків від мого нещодавнього радіо.
Зараз дівчат вже щось не видно, мабуть, повиходили заміж і виховують дітей, а Галина Володимирівна працює і, коли заходжу, завжди втішено повідомляє, що чула мене по радіо. Хоч, мабуть, чула якийсь раз, бо в магазині інше радіо звучить. Зараз вже перевіримо, чи казатиме про це через певний час після мого звільнення. Хоч не виключено, що таки чутиме, бо є багато програм у записі, які, ймовірно, повторюватимуться, і мене перепитуватимуть, чи бува не вернувся. Казатиму: ні. А може вже завтра Галина Володимирівна насварить за те, що оце понаписував, бо вона не лише слухає, але й читає. Ну, вже як буде.
Пані Світлана, яка працювала на касі, зараз працює в магазині на вулиці Коновальця. Ще одна касирка Свєта, яку я навіть раз проводжав додому, теж, мабуть, заміжня, бо давно її не бачив. Вона звідкись з області і тоді теж вчилася заочно і працювала. Часом зустрічаю охоронців-напарників Геннадія і пана Валерія. Пан Валерій прийшов на роботу після скорочення у школі. Там він викладав історію. Багато з ним говорили. Після супермаркету він ще працював паркувальником біля ратуші і охоронцем катамаранів на озері. Впізнаю й інших продавщиць, вантажників…
Робота була не надто цікавою. Треба було з восьмої ранку до одинадцятої вечора ходити торговими залами і пильнувати, щоб ніхто нічого не вкрав. Я, звісно, був не надто пильним. Ховався за рядами у місцях, де не видно в камери спостереження, і читав книжечки, які носив за поясом. Ще хотів написати роман про життя охоронця, але не стало часу праці для потрібної кількості досвіду. В кінці грудня написав заяву на звільнення. В останній день місяця зі всіма попрощався і поїхав додому в село святкувати Новий рік.
Тоді стало легко і вільно. А Новий рік приніс вже в квітні роботу на радіо. На той час я вже пробував щось писати в періодику, перші колонки в «Галицький кореспондент». Десь в кінці зими журналіст обласного радіо Наталія Асатурян записала зі мною невеличку програму як з літератором. І ці моменти зауважив на тоді новопризначений гендиректор Іван Михайлович, який, не знаючи про мене нічого, дістав мій номер, потелефонував і запропонував зайти. Це було в березні, я якраз мав їхати на сесію. А після неї з восьмого квітня я вже був на випробному терміні.
Працювалося добре і цікаво. З людьми, в яких вчитися і вчитися. Маю на увазі і співробітників, і гостей, з якими випадало записувати інтерв’ю, тощо. Велика подяка за приємне товариство двом сусідкам по кабінету Анні Арсентіївні та Світлані Миколаївні…
Але з політичними змінами мусив звільнитися гендиректор. Я ще трохи попрацював і звільнятися не мусив, але лишатися на державному радіо з такою владою теж не міг.
Сьогодні вранці не поспішав на роботу, бо її нема. Для хорошого налаштування вирішив подивитися якесь миле кіно. Якесь трапилося майже дитяче. Але з багатьма мудрими моментами. Ось один із них. У крамниці іграшок з’явився новий бухгалтер. З ним захотів пограти в шашки хлопчик, який часто відвідував крамницю. Бухгалтер мовив, що в нього в той час робота. А на запитання, чи можна буде зіграти, коли закінчиться робота, бухгалтер відповів: «Робота не закінчиться ніколи».
Це прозвучало фатально. Але не для мене. Навпаки, прийшло добре заспокоєння і налаштування на день. Це ж тепер можна й самому пограти з друзями в шашки. А то аж два комплекти лежать без використання. І хоч зараз пишу, бо ж треба якось жити. Зате матиму шашковий вечір.

Василь КАРП’ЮК