Ось воно і вилізло, проявилося вповні. Те, про що каже базова приповідка східноєвропейської цивілізації, в якій нам судилося жити. Від тюрми і від суми – не зарікайся. На цьому все й тримається.

Або трохи поетичніше. Їде іноземець у своїй машині радянською Україною. Потрапляє у невидиму яму на дорозі і нарікає, що мав би бути принаймні червоний прапорець, який попереджає про яму. А йому кажуть – ти, коли перетинав кордон, бачив великий червоний прапор? От тобі і було попередження.

Тюрма, так, як ми її розуміємо, – це виняткове явище світової культури. Його неможливо пояснити в інших частинах світу. Навіть те, що відбувається у страшних в’язницях Африки і Латинської Америки, не спроможне охопити усієї ширини і глибини поняття російської (а тепер уже східноєвропейської, тобто нашої) тюрми.

Російська тюрма, яка остаточно сформувалася у радянську епоху, – це та базова річ, яка є визначальною для всього пострадянського простору. Її особливість полягає в тому, що тюрма – це центральний стержень держави, її сутність, форма і сенс.

Саме тюрма, а не якась там в’язниця чи покарання у вигляді позбавлення волі. Позбавлення волі на вказаний справедливим чи несправедливим законом термін – це вже похідна функція того, що називається тюрмою.

Східноєвропейська (російська, радянська, тепер ще й українська) тюрма має дві визначальні особливості. По-перше, вона звужується – разом із свободою позбавляє всього, навіть більше – прирікає на те, що обов’язково додає не передбачених звичайним позбавленням волі страждань. В’язень тюрми не може просто тішитися обмеженнями вільного переміщення і спілкування, він зобов’язаний потерпати від постійних фізіологічних, психологічних і моральних труднощів.

По-друге, східноєвропейська тюрма максимально розширюється. Тобто тюремна модель – ще перед тим, як хтось потрапить до тюрми – вже є присутньою у житті кожного потенційного в’язня.

Всі тюремні преси і ходи ми вже бачили і знаємо наперед. Тюрма починається у дитячому садочку, у школі. Вона триває в університеті, на заводі, у сільраді, у транспорті, в армії, у гуртожитках, на вулицях і у всіх інших конторах. Вона присутня в офіційній мові будь-якого службовця.   

Тюремна система розділяє усе населення країни на дві категорії – на в’язнів і наглядачів. При цьому ситуативна межа між ними настільки примарна, а спільні життєві ідеали настільки подібні, що насправді і одні, і інші легко можуть бути і іншими, і одними.

Але найсуттєвішою ознакою великої тюрми є виплеканий у просторі між наглядачами і потенційними в’язнями прошарок професійних в’язнів, професійних кримінальників. Тих, для кого тюрма – єдиний шанс на ієрархічне підвищення, тих, які свою тюрму носять з собою. І поширюють її всюди, де перебувають.

У цього прошарку, який можливий лише у Східній Європі, існує тільки один сенс, одне задоволення – тримати чорний порядок у тюрмі для того, щоби у тій же тюрмі бути у трохи ліпших умовах. Трохи ліпші умови – це узаконений наглядачами дозвіл на приниження решти в’язнів.

Так і живемо. У цій східноєвропейській тюрмі. Ще й гордимося тим, що живемо непогано. Хтось уже навіть влаштувався на хліборізці, а хтось нарешті трохи перемістився від параші і з ним діляться чаєм, який заходить з волі. Від тих, які сиділи і ще сидіти будуть. І нічо…Невдовзі діти підуть в школу – дістануть свою пайку…

Коли хтось каже, що так неефективно, непродуктивно, нелогічно, то такого можна запитати – а ти можеш запропонувати щось краще?

Тарас ПРОХАСЬКО