Націоналіст, громадський діяч і відомий блогер Дмитро Різниченко – про Майдан, «Правий сектор», опозицію, владу й надії українців у розмові з «Галицьким кореспондентом».

 

– Дмитре, ти у протестному русі давно. Коли тебе в’язали за акції проти «мовного» закону, які виявилися такими нечисленними і короткими, ти міг собі уявити оцей вибух?

Ні, я такого не очікував. Настільки не очікував, що на певному етапі навіть вирішив, що час уже, видно, дорослішати, бо всі ці ігри в революцію, очевидно, нікому нафіг не потрібні, народ задоволений тим життям, яке йому призначено – то нащо я буду дуріти? На опозиційних мітингах я вже почував себе, як на світському прийомі – з тим поздоровкався, з тим привітався, з тим потеревенив про останні новини… Тусовка видавалася мені катастрофічно маленькою і замкненою сама на собі. А тепер на Майдані не просто безліч незнайомих людей – вони майже всі незнайомі. Всі нові. Причому я навіть не знаю, чому саме ці події так підпалили суспільство, що його тепер не впізнати. Врадіївський майдан, який був буквально нещодавно перед Євромайданом, зачищали не менш люто, але тоді реакції не сталося. Мабуть, просто остання крапля. Остання крапля, яка перелилася.

– Ти згадав про Врадіївку, а зараз Україна перетворюється на умовне Гаїті часів диктатури Аристида – викрадення людей, катування, парамілітарні загони тітушок, і це в ХХІ сторіччі в Центральній Європі! Як таке могло статись нехай у бідній, але все ж таки цивілізованій країні?

Та чого це – “перетворюється”? Україна такою була завжди, просто зараз все це робиться публічно, під камерами всіх телеканалів. Тепер те, що знали лише різні правозахисники, які займаються порушеннями прав людини у місцях позбавлення волі, знає кожен громадянин. І, до речі, не всі громадяни засуджують катування та викрадення майданівців. Досить і таких, які схвалюють. Так що хапатися за голову і голосити про “цивілізовану країну” – це дарма.

– Будь-кого, хто побував на Майдані, вражає позитивність людей, толерантність один до одного – нема ні елліна, ні іудея, як кажуть. Як пояснити феномен, адже завтра, повернувшись додому, сусіди знов будуть сваритись між собою, хто має перший замітати сходову клітку?

По-перше, на Майдан поїхали особливі люди – з високим рівнем соціальної відповідальності. По-друге, фронт і барикади – це ніби карнавал навпаки. Всі люди мріють хоч десь, хоч раз на рік бути ввічливими, корисними, потрібними, гідними – і знати, що у відповідь на ввічливість не нарвуться на хамство. По-третє, спільна небезпека – вона зближує неймовірно.

– Про карнавал: тривалий час Майдан стояв під «гей-гей!» Руслани. Гадаєш, це було виправдано і доцільно? І де межа власного піару артистів і справжнє співпереживання та щира участь у протесті? Чи були в тебе сумніви з цього приводу?

Коли починалося “гей-гей” Руслани, я у першу ж ніч публічно сказав, що залишаюся вдома, що я в носі бачив всі ці танці-шманці, що “мирний протест” давно не працює, а в немирному ніхто брати участі не збирається. Сказав, що кілька завзятих хлопців обов’язково нарвуться і сядуть (так і сталося), і про них всі швидко забудуть (так і сталося), а гріти їх та скидатися на адвокатів будуть тільки побратими (так і сталося). Але я все ж помилився, оцінюючи протестний потенціал українців. В них, виявляється, таки на дні душі палав вогонь. Руслана отримала на свою голову відро лайна, бо всіх дістала її миротворча істерика. Особливо вона отримала від радикалів. Але все ж я вважаю, що Руслана – щира. Просто вона має своє уявлення про протест, і це уявлення виявилося вже не на часі. Я б ще хотів радикалам нагадати, як Руслана єдина з зірок першої величини публічно підтримувала ув’язнену сім’ю Павліченків.

– Що думаєш про «Правий сектор»?

Коли ми з другом вперше прийшли на “Правий сектор”, вони нам здалися просто агресивно налаштованим піонертабором – малолітні націоналісти з поганою дисципліною, які товчуться без діла на одному поверсі Будинку профспілок, при цьому вважають себе найрадикальнішими радикалами, зневажають офіційну опозицію, а самі проявляють себе лише тим, що б’ють випадкових людей на Майдані та одне одного у постійних сутичках із з’ясовування статусу альфа-самців у зграї. Та Майдан за короткий час пройшов неймовірну еволюцію, і “Правий сектор” разом з ним. Я днями заходив туди. Тепер це – армія. Справжня дисциплінована армія.

– Завдяки чому це сталось? Наскільки ця сила опірна до маніпуляцій, на твій погляд?

У нас всі тією чи іншою мірою маніпульовані. І водночас кожен грає свою гру, тому вираховувати, “хто платить «Правому сектору», на кого працює «Правий сектор”, – дурна справа. «Правий сектор» – органічна частина Майдану, його бойове крило. Він там сформувався, з ним і живе. «Правий сектор» пройшов всі стадії історичного розвитку у нас на очах – від кам’яного віку (під час штурму Банкової, коли кидалися камінням), через Середньовіччя (коли, прикрившись щитами, ходили на міліцію черепахою) і, я сподіваюся, до ХХІ сторіччя включно.

– Недавні розбори між «Спільною справою» і «Свободою», я маю на увазі захоплення і звільнення Міністерства юстиції, – що це – нескоординованість чи таємні впливи влади? На твою думку, командування Майдану тримає ситуацію під контролем?

Я вважаю, що під час цього конфлікту політики першої категорії показали політику другої (Олександрові Данилюку, який, зціпивши зуби, проривається в першу), що в першій категорії всі місця зайняті. Також показали своїм партнерам з Банкової, що вони контролюють Майдан, а отже, з ними можна домовлятися. Опозиція, незважаючи на стрімку втрату авторитету, слава Богу, все ще тримає Майдан під контролем – інакше вигнати “Спільну справу” з міністерства їм би не вдалось. І хоча зараз мало хто довіряє опозиції, я мушу визнати, що вона – єдина надія, яка дозволить нам відкласти громадянську війну до моменту, коли ми в ній точно переможемо. Я особисто з симпатією ставлюся і до хлопців зі “Свободи”, і до хлопців з “Спільної справи”, маю друзів і там, і там. Але оцінювати цей конфлікт доводиться з точки зору великої політики. А з цієї точки зору відкрите збройне протистояння зараз не вигідне українським патріотам, бо держава дійсно може розколотися.

– Прийняття закону про амністію у версії регіоналів свідчить про те, що влада готова йти на загострення конфлікту. Наскільки це є загрозою для країни і як ти ставишся до розмов про федералізацію?

Я, курва, погано ставлюся до будь-якого розколу України. Більше за все хочеться товкти мармизи не совкам зі Сходу, а галичанам, які провадять про “федералізацію”. Це ж треба бути такими не гідними предків, щоб задешево бути готовими здати їхню мрію про соборність! Ну і, зрештою, якщо Україна розколеться, мій рідний Кривий Ріг опиниться у зоні найбільшого протистояння і, очевидно, дістанеться Януковичу. Не хочу свої малій батьківщині такої долі, не хочу, щоб між мною і моїми рідними проліг озброєний кордон. На Сході люди діляться на тих, хто проти України (помітна меншість), тих, хто проти будь-яких рухів (абсолютна більшість), і тих, хто за Україну (меншість). Але проукраїнська меншість росте. За одне-два покоління навіть розмови про сепаратизм зникнуть. Нам треба втриматися в цей час без громадянської війни, інакше гаплик. А громадянська війна ближче, ніж здається.

– Припустимо, перемовини влади і опозиції зайдуть у глухий кут…

Припустимо, “Правий сектор” та “Спільна справа” схопилися за гвинтівки і штурмом взяли урядовий квартал. Радість, щастя, червоно-чорний прапор над Верховною Радою. Що робить Янукович? Янукович не тікає у Венесуелу. Він тікає у Харків. У Харкові він заявляє про переворот і неконституційне захоплення влади. Як головнокомандувач, він оголошує мобілізацію. І тоді Східна Україна хоче не хоче, але йде до військкоматів. Західна мобілізується у відповідь. І все. І гаплик!

– Вихід бачиш?

Бачу. Майдан – це невелика, але бездонна дірка в державному авторитеті Януковича. На президента тиснуть і його середовище, і електорат – “Та що ж ти не здатен розігнати тих бомжів?! Та який же ти президент?! Та нащо ж ми тебе обирали, якщо ти така нюня”… Словом, у нього ті ж проблеми, що й у нашої опозиції. Чим довше стоїть Майдан, тим менші політичні перспективи Януковича і його партії. Якщо – уявімо – Майдан буде тримати оборону до наступних президентських виборів, то на них у Януковича рейтинг буде меншим, ніж у Ющенка наприкінці його кар’єри.

Майдан мусить вчепитися зубами, кігтями, всім, чим є, у вулиці Києва, і триматися якомога довше – без провокацій (ненавиджу це слово), без атак, без прямого нападу. Як показала практика, наші сили поганенькі в атаці, але майже нездоланні в обороні. Зараз Київська Січ здатна (об’єктивно здатна, не перебільшую) витримати навіть атаку бронетехніки. Отож – триматися і намагатися вирулити всю ситуацію в конституційному руслі, якщо нам дорога єдина і неушкоджена Україна. Є, звичайно, варіант, що Януковича знесуть свої ж – у його команді теж розколи і заворушки. Було б непогано. А є варіант, що влада вчинить ще один потужний удар по Майдану. Та Майдан, який діє давно не за законами політики, а за законами фізики, на кожен удар відповідає ще більшим ударом. Він пульсує, кожного разу збільшуючись у масштабі та якості. Останнього разу хвиля прокотилася вже по регіонах. Якщо влада вдарить ще раз – один Господь знає, яка буде реакція і чим вона закінчиться.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ