Перед виходом з дому прочитала Іздрикове «НАСЕРЕДИНІМІСТА» про дежавю. Цілком спонтанно і випадково. Прочитала і побігла на автобус під номером 52,  у котрий мала підсісти до чоловіка, що повертався з роботи. Мали намір поїхати на прохання бабусі на закупи в супермаркет, бо «буде громадянська війна і голод, а голод – то страшне». Я їй вірю, вона бачила і пережила багато на своєму віку. Тому не могла її не послухати. Але мова не про те.

Дежавю.

Навіть це прохання бабусі уже було, у грудні, коли все почалося.

Я теж тоді мала підсісти до чоловіка у автобус під номером 52, яким він повертався з роботи. Кажу «мала», бо у обох випадках я таки сіла у 52, але не в той, де був чоловік. Відповідно прибула до місця призначення швидше і мала час на роздуми. Тобто на спостереження.

Тоді, у грудні, як і сьогодні, простояла на зупинці, тривожилась подіями в державі і спостерігала…за людьми.

Пригадую, як обурювалась зі сльозами на очах, що  люди спокійно гуляють, бесідують про своє,  п`ють каву,  плюють насіння і пускають сигаретний дим… Я кипіла, коли половина моїх знайомих або не розуміли і не знали, що діється в країні, або спокійно казали: «А що я можу зробити? А що то дасть?»

Хоч мова йде про дежавю, але в питанні свідомості людей, за котрими я так пильно спостерігала на зупинці уже сьогодні, цього явища не повторилось.

– «Чула, що там стріляють? Що, знов» – діалог двох дівуль, що гуляли і плювали соняшникове насіння.

– «Ну що там, кажи? Стріляють? Бережи себе!» – телефонна розмова діловитого статечного хлопця.

-«Де ж він? Спізнимось!» – монолог одного з компанії студентів в обладунках, готових в дорогу до столиці.

І такі розмови всюди, і тривога на лицях перехожих, і сум на споночілих вулицях міста.

А ще родичі, котрі недавно дивились на мене, як на несповна розуму, коли я шила вручну величезний жовто-блакитний прапор, і повісила такий же бантик на вхідних дверях, тепер емоційно висловлють своє незадоволення, клянуть владу і бояться. Так само, як і я  − та, що була несповна розуму.

Прийшла додому і знову взялась до Іздрикового «дежавю», бо не дочитала, чим то закінчиться. Не повірите, щось в цьому є: «…Нехай ти просто стоїш посеред вулиці. Позаді – нуль. Попереду – хрест. Зупинятися не можна. Крок вліво, крок вправо вважаються втечею – стріляють без попередження. І жодної альтернативи. Але ти спробуй…..Згадай тих, хто йде напопереки. Тих, хто давно вже поперек горла. Спробуй і собі зробити крок у бік. Один. Пізніше ще один. Іди. Не бійся. Ти почуєшся цілком по-новому. Ти головне рухайся. Не зупиняйся. Дихай глибоко…»

Оля Бойчук-Бреславська