Саме такі емоції виникають, коли переглядаю останні новини. Бо Майдан переміг і це чудесно! А скільки ж сталося перед тим болю… В останній час взагалі було важко і мовчазно. А вечір минулої п’ятниці, 21 лютого на Майдані Незалежності в Києві був дуже трагічний. Криваві бої сталися раніше, але жертв більшало. Поранені вмирали у лікарнях. Їхні тіла приносили на Майдан, тисячі людей разом зі священиками молилися… І лемківська пісня у виконанні «Піккардійської терції» на вшанування: «Погину я в чужім краю. Хто ж ми буде брати яму? Виберут мі чужі люде… Ци не жаль ти, мамко, буде?» «Як же мені, синку, не жаль? Ти на моїм серцю лежав…»

Плакали жінки, дівчата… Плакали чоловіки. А їх все несли й несли. Тіла українців, які пішли відстоювати свою гідність, а випало полягти. Пройняло і 22 лютого ввечері, коли з майданної сцени називали імена загиблих і їхні родини, що лишилися. В одного чоловіка – дружина, одинадцятирічна дочка і син, народжений 13 лютого 2014 року, якого він може й не бачив.

А ще 21-го числа сталося кілька визначальних інтуїтивних кроків. По-перше, коли люди засвистали опозицію, ведучому Майдану Євгенові Нищуку прийшло в голову запросити на сцену представника “Правого сектора”. По-друге, зачепив простий і емоційний виступ двадцятишестирічного сотника Володимира Парасюка, який оголосив вимогу негайної відставкою Януковича. 

«Ми зробили переломний момент всі. Ми дали шанс політикам, щоб вони стали майбутніми міністрами, президентами, а вони не хочуть виконати одну умову – щоб зек пішов геть! Друзі, я не буду багатослівним. Не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці важкі політичні процеси, про які вони говорять. Сімдесят сім людей поклали голову, а вони домовляються. Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ. Я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько який приїхав сюди, якщо ви завтра до десятої ранку не виступите із заявою, щоб Янукович ішов у відставку, ми йдемо на штурм зі зброєю, я вам клянуся!»

Ці слова Парасюк виголосив перед багатотисячним Майданом, а в нього за спиною стояли Кличко, Тягнибок, Яценюк… І ці слова справді змінили хід революції. Почалася вона із посту в твітері журналіста Мустафи Наєма. Логічну кульмінацію здобула завдяки словам Володимира Парасюка. Пізніше виступив лідер «Правого сектору», чия позиція дала чітке розуміння, що буде дія. І, насправді, могло бути ще багато крові. Дякувати Богу, настала «світла субота» і настав мир. Картковий будинок розвалився. Більше його не буде.

Але що зараз маємо? А лажа, як завжди починається. Коли я кілька років тому працював охоронцем у супермаркеті, то, окрім хороших співробітників, мав ще й час нудьгування. Тоді можна було, наприклад, спостерігати за їх роботою. Наприклад, на ковбасі чи сирі. Ви й самі це, мабуть, знаєте: коли продукт псується, то з сиру відрізають плісняву, ковбасу витирають від липкої маси, якою вона покривається внаслідок псування і обмазують олією, а тоді роблять нарізки, щоб швидше продати.

То от теперішнє формування «нової» влади якраз нагадує мені оту нарізку. З супермаркету я звільнився через два місяці від початку праці. На початку цього року я звільнився з державної роботи через небажання працювати на владу, яку ми нині нарешті скинули. Але мені аж ніяк не вийде і не хочеться «звільнятися» з цієї країни. Тому закрийте нафіг цей супермаркет! Нам не потрібні вчорашні чи позавчорашні продукти. Дайте нарешті свіжого хліба, а то знову звикнемо до черствого. А нашим дітям потрібен м’який, у них ще тільки прорізаються зубки.

Василь Карп’юк