Звісно, не треба спинятися на малому, а прагнути до великого. Але, щоб були сили і охота до великого, треба спочатку вдовольнитися малим, а тоді працювати далі. Бо самі знаєте: щоб одразу і чесно, і багато – неможливо. А в цьому випадку, як, зрештою, в будь-якому іншому, треба тільки чесно.

Бо говоримо про олігархів і розуміємо, що трудимося не менше, а заробіток менший. Водночас, з меншим заробітком у нас менше клопотів. Чесно заробити мільярд за короткий час неможливо. А кілька тисяч – так. От це й мої кілька тисяч, і наразі я задоволений. А з них можна робити й мільярди. Це вже залежить, хто наскільки талановитий.

Тільки не подумайте, що мова про конкретні гроші. Це лише метафора. Бо чим же ще може говорити поет, як не метафорами? Точно не грошима, бо гроші самі знаєте де. А метафор – хоч греблю гати.

Задоволення маю від того, що Євромайдан справдив усі мої сподівання. «Невже всі?» – здивуєтесь ви. Так, абсолютно! Бо не мав їх вельми багато і не були вони надто утопічними.

Загалом, все відбувається дуже передбачувано. Скажімо, чого можна було сподіватися від президентства Януковича? Правильно, злочинності. З кожним наступним днем бандитизм все більше розквітав, аж доки не пригріло сонце народу і цей жахливий будяк почав осипатися.

Ще мені було незрозуміло, чому всі здивовані поведінкою Європи і США в час Євромайдану. А чого можна від них очікувати? Правильно, співчуття. Їх же то не болить. Але все одно сумно. Коли помирає хтось із рідні наших друзів, то нам ніби й не боляче до сліз, бо, може, й не знали покійного, проте по-людськи годиться поспівчувати. І це справді щиро.

Так само і Європа з Америкою. Вони ж бояться Росії. Ну, може, не тремтять. Можливо, якби зійшлися в герці, то й змогли би вибороти перемогу, але кому це потрібно? Європі й Америці точно ні. А заяви варто робити, бо так годиться. «Ми ж серйозні гравці в світовій геополітиці! – міркують в унісон Європа з Америкою. – А давай-но засудимо розгін мирного протесту в Україні!» «А давай!» – погоджується одна з іншою. І що ви собі думаєте? Таки засуджують.

Насправді, для них це нормально і природно. Засудили якісь дії одна іншої, і вже ці погані дії припиняються. Більше вони й не можуть нічого зробити. Засудження мало б вистачити. Ага, ще санкції. Ну так, вони обіцяли їх, мабуть, ще з початку грудня. І приїздили часто. З опозицією зустрічалися, з владою – теж. На діалог надіялися…

Недавно почув фразу: «Люди тепер розумніші за владу». А контекст був такий, що приїжджали закордонні політики помагати врегульовувати ситуацію. Балакали, наприклад, з Януковичем. Він їм щось наобіцяє, вони поїдуть, а він собі своє. Як продовження до попередньо цитованої фрази, прозвучало: «Вони (західні політики) не можуть такого зрозуміти, що можна на дипломатичному рівні говорити одне, а робити інше». Загалом, це на будь-якому рівні неприпустимо. Але нас до цього якось привчили. Не дивуємося, а варто б…

Опозиція? А що вона могла зробити? Це політики. Хоч нижче буде трохи спростування. Та в час Євромайдану таки політики. Відповідно – виступи зі сцени, максимально влучні заяви, що одразу можуть стати заголовками новин у ЗМІ, переговори з ким завгодно, заклики до мирного вирішення ситуації і припинення ескалації конфлікту тощо.

А чого ви хотіли? Не могли ні Яценюк, ні Тягнибок, ні Кличко закликати йти на штурм. Вони не вояки, а політики. Їм не можна піддаватися на провокації і жодним чином компрометувати себе. Хоч саме така позиція вже компрометує. Тим не менше…

А що зараз? Дивуєтеся, що ті, хто тепер прийшов до влади, малоефективні? А хіба могло бути інакше? Це все одна сітка. Кожен щось комусь винен. Тому кожен має лишатися обережним, щоб не вернулося бумерангом.

А чи, може, вас здивували палаци опозиційних лідерів? Нічого дивного. Бо політиками вони є лише зараз. А перед тим були бізнесменами. Політика для них лише хобі.

Хтось мудрий сказав, що Україні треба сорок років незалежності, скільки Мойсей водив свій народ по пустелі, і аж тоді стане добре. Бо повмирають ті, хто вирушали, хто були членами компартії чи навіть жовтенятами. Залишаться народжені в дорозі. Лише їм захочеться нарешті ґрунтовно отаборитися.

«А де манна?» – спитаєте ви. Манною й був сам Євромайдан. І добре, що так сталося. Ми ростемо.

Моє найбільше очікування від Євромайдану – усунення Януковича від влади. Сталося! Це мале, але і з цього втішно. Дякувати Богу, в центрі Києва перестали вбивати.

Далі, звісно, Крим. Це велика печаль. Але мені чомусь здається, що скоро все закінчиться і Крим лишиться в нас. Російська влада – те саме, що режим Януковича, бо й Янукович походив звідти. Ми знаємо, як з тим боротися. Вже кілька днів під Києвом на базі МВС проходять навчання добровольців, які вступили до Національної гвардії. Вони відпрацьовують рукопашний бій, займаються зі службовими собаками, а особливо вольові вирази їхніх облич під час стрільби з вогнепальної зброї. Ця гвардія візуально не є «як на підбір». Різного віку, статури тощо. Але всі вони є народ. Чоловіки, які стали на захист своєї країни. Дуже логічним кроком нової влади є те, що після медичного обстеження їх візьмуть на контрактну форму служби. Лише така армія зможе відстояти цілісність України.

Та, насправді, я б і готовий віддати Крим, лиш би все заспокоїлося. Хоч образливо, що так поводяться з твоєю країною. Жаль своєї землі. Але вже би нехай. Лиш би не вбивали.

Я ж ніколи не був у Криму, не знаю, що там і як. Це для мене ніби чуже. Так міркується доти, доки не зачіпають хоча б опосередковано твоє. Бо як буде мій друг із Севастополя, який живе зараз в Києві? Як будуть його батьки, які лишилися вдома? Як буде чоловік моєї приятельки, чия мама лишилася в Євпаторії, а він оженився у Франківськ? Рідних розділяти не можна. Україну і Крим. 

Василь КАРП’ЮК