Тоді все було зовсім інакше, але точно так само. Щоправда, сто років тому – у 1914 – було пізнє літо і рання осінь, а не весна. Однак про війну говорили ще від червня. Хоч те, як могли тоді говорити один з одним, цілковито відрізнялося від теперішнього світу щохвилинної інформації і тотальної комунікації.

Точно так само, бо у придністровське село Стрільче прийшли російські солдати. Стрільче у цьому сенсі дивне село, бо тільки стратеги, які дивляться на мапи, можуть вважати його придністровським. Ті, хто живе у Стрільчому, знають, що сімнадцять кілометрів до Дністра – не набагато ближче, ніж до Чорного моря.

Але російські війська прийшли, отаборилися, бо були переконані, що перебувають на дністровському плацдармі. Зрештою, мали рацію, плацдарми за визначенням мають таку характеристику, як глибина. Набагато більшою помилкою російських військових була їхня переконаність у тому, що вони принесли з собою справжнє велике щастя. Кожен солдат, кожен офіцер тодішньої російської армії (навіть кубанці, які були дітьми і внуками запорізьких козаків, якими так захоплювалися всі тутешні люди) знав, що вони виконують велику місію. Що вони визволяють галицьких русинів від кількасотлітнього гніту проклятих ворогів Русі, що їхні гострі кулі і трикутні штики відновлюють історичну справедливість. Увірвавшись із війною на територію іншої держави, вони не називали себе окупантами, лиш визволителями. Власне тому вони вимагали від визволених не тільки їжі, постою, корму для коней, виконання земляних робіт, не тільки доносів на шпигунів, лояльності до єдинокровних братів, але і щирого вияву ентузіазму. І з цим була найбільша проблема, бо якраз ентузіазму не було. Хоча би тому, що російські військові старанно намагалися врятувати наших селян від тих, хто не давав їм жити – греко-католицьких священників, учителів, громадських діячів, кооператорів, просвітян разом з їхніми книжками і газетами.

Тоді у Стрільчому жив хлопчик, який називався Іванко. Незважаючи на свої сім років, він був великим філософом. Іванко не хотів іти до школи, яку взяли у свої руки москалі. Він волів пасти гусей, збирати патрони, розглядати всілякі травинки і жуків. Ще він мав таку звичку, що, розмовляючи з кимось, крутив на вказівному пальці свого капелюшка. Коли Іванка питали, коли вже він піде до школи, той крутив капелюх і відповідав – як ся война переб’є. Так, ніби він звідкись знав, що війни врешті колись закінчуються.

Але війна має таку властивість, що тягне за собою іншу війну. Почавшись у 1914-му, вона по-всілякому протривала аж до 1921-го. За цей час у Іванковому капелюсі протерлася дірка у тому місці, де переважно потрапляв вказівний палець. Пізно було йти до школи, особливо після всього такого, що було.

Через кілька десятиліть, переживши ще одну війну на придністровському плацдармі, Іванко казав, що йому не шкода, що не був у школі (читати він таки навчився, а що ще можна хотіти від школи більше). Натомість він шкодував за тим, що зовсім не запам’ятав, яким було літо перед самою війною, ще тоді, у дитинстві.

Такий мотив проймав не тільки Іванка зі Стрільчого. У сотнях спогадів різних людей різних часів він буває домінантним. Щоправда, трохи інакше зорієнтованим. Більшість передвоєнних спогадів якраз пов’язані із тим, як все на світі виглядало напередодні – всі ці заходи і сходи, бузки, вишні, фіалки, ріки і піщані береги, сонце, вітер, пташки…

Тепер, щоправда, весна. Ще дуже рання, але вже відчутна і повна. Хоч зиму ми вже і так не згадаємо, весну ще можемо зауважити. Попри все, всупереч всьому. Тим більше, що у майбутніх спогадах маємо шанс до неї часто повертатися. Шкода би було прогледіти її так, як Іванко пропустив літо з 1914 на 1921 рік. 

Тарас ПРОХАСЬКО