Якщо подивитися на всю теперішню ситуацію з Україною і Росією тверезо, то треба визнати, що тільки так, як є, і могло бути. Чого хотіти інакшого, якщо понад двадцять років до цього щоденно йти? І йшла всі ці двадцять років не Росія – вона якраз робила собі своє, саме те, що треба робити, – а Україна.

За чверть століття Україна майже нічого не зробила для того, щоби стати принаймні постколоніальною країною, вперто залишаючись власне колоніальною.

Як і завжди, коли йдеться про вагомі речі, проблема була передовсім психологічною. І не має особливого значення те, що значна частина так званого народу України – росіяни і російськомовні. Найгірше інше: весь цей час Росія не переставала бути чимось близьким у свідомості абсолютної більшості українського населення. Починаючи від еліт і закінчуючи націоналістичними провінціалами із українського Заходу.

Близьке зарубіжжя, брати по крові і історії, велика російська культура, міста російської слави, “Комсомольська правда в Україні”, “Форбс”, “Отдохні”, серіали, канали, російський рок молодості старих і російська попса для молодих, блатний шансон, бо зрозуміло, зрощення досвіду, наше кіно і наші свята, руская водка, безвізовий режим, отвьортка, мусор, настоящі звьозди, лєніни, гагаріни, контакти, лучшиє праституткі в твойом городє, понятія, газопровід і всяка така фігня разом з російським репом, закачаним на телефони неуків. А з телефонів дзвонити в Росію дешевше, ніж у сусідню Словаччину.

Коли Служба безпеки України початком своєї героїчної історії вважає далекий 1918 рік, коли перші загони ВЧК… Коли не тільки дивізія «Галичина», а й весь український визвольний рух не визнається на рівні держави нарівні з діяльністю терористичних антиукраїнських партизанських з’єднань… Коли генеральний штаб і всі інші силові контори ніколи не розглядали найприроднішого ворога української державності як умовно потенційного ворога… Коли навіть на Гуцульщині існують церкви безбожної московської церкви… Що тут казати. Зрозуміло, що з такими можна і треба поводитися так, як зі своїми. Так, як вони цього заслуговують.

Ну, і всі ці керманичі, які засліплені кремлівським сяйвом, всі ці інтелігенти, які виросли на вторинних російських продуктах, всі ці “дєвочкі” з дорогих магазинів і кафе, які досягли такого високого становища у своєму непростому житті, що тепер тільки російською. Вони ж не можуть повірити в те, що Росія все ж таки не є великою країною.

Дивлячись на все це, росіяни, чиєю базовою характеристикою є потреба йти вперед і зневага до всіх, хто поряд, не могли не скористатися моментом. І вони будуть ним користатися ще і ще. Допоки Українська армія не може собі уявити, як можна стріляти у єдинокровних російських солдатів, доки пересічний українець буде вважати, що Пушкін, Достоєвський і Толстой – це таки супер. Доки в українських головах існуватиме поняття близького зарубіжжя, а родинні зв’язки з Росією виглядатимуть чимось особливим, чимось інакшим, ніж родинні зв’язки між французами і німцями, сербами і хорватами. Таких хоч не хоч треба взяти під свій захист. Адже українська мова – це дикий покруч російської, а п’ємо ми однаково. От тільки ненавидіти не уміємо так, як широка російська душа.

Будь-які патріотичні українські емоції і дії наперед приречені на поразку до того часу, поки Росія так чи інакше присутня всередині хоч якого українського патріота. Адже боротися із частиною своєї свідомості найважче. Хоч і немає шляху цікавішого, ніж самолікування.

 

Тарас ПРОХАСЬКО