З усіх суботніх передвиборних богоявлень найбільше здивувала “знахідка” Колєсніков: живий, не біглий міністр-інфраструктурник, меценат (згідно Вікіпедії) – не арештований навіть амбулаторно, як Допа.
Бо це означає, що країна знову сама себе намагається вкусити за задницю – коли починає виходити вічносухим з води, у якій відмивалось “всьо наше”
той самий Колєсніков, що закуповував інвалідні пара-Хундаі, вдвічі дорожче, ніж поляки – свій якісніший аналог, а донецька фірма котрого АЛЬТКОМ “вигравала” майже всі тендери з дорожньо-стадіонних будов до ЄВРО-12.
Навіть у Львові в без неї не вирішувалось жодного “передфутбольного” питання, альткомівський гусак, присланий з Донецька, рішав більше, ніж ОДА, не кажучи про відфутболену мерію.
Питання закупок обладнання вирішувалось таким чином: підкілимним розглядом пропозицій знаходили найвигідніше, після чого контактери Альткому, розпорядника бюджетних грошей, просили “постачальника-переможця” збільшити ціну вдвічі (а не на 10 чи максимум 20%, як було раніше) і таку пропозицію зробити офіційною.
Постачальник (як правило – імпортер, бо “лохів нема”, йшлося про перші руки) мусів сплачувати податки від різниці, і пустити решту примусово доданого на “несповідні” шляхи.
Щоб не сплачувати зайвих податків – можна було зробити штучні прихідні документи від “конвертаційних центрів” – як правило – їхніх же тимчасових фірм-метеликів, що зароджувались не на довго і помирали разом з борговими зобов’язаннями.
Але за рік-два того, хто скористався такими фірмами-порожняками, викликали в Генпрокуратуру – хоча формально все було бездоганно. І після недовгого, але дуже неприємного тиску він тут же отримував православного компромісно-благодійного листа від церковного фонду МП з номером рахунку, на котрий треба було перечислити кілька десятків тисяч грн (пропорційно до суми “конвертаційних” паперів) і словесну гарантію, що перевірки більше не буде.
Тому сплатити зайві податки в остаточному рахунку було дешевше. Але і в такому разі “закріплення успіху” фірма-постачальник отримувала у вигляді податкових перевірок, котрим мусила пояснювати, що, скажімо, продані нею вентиляційні труби “виявились покритими зсередини антикорозійним шаром золота”.
Чим більший був об’єм будови – тим більше було де розкататися відкатам і загубитися деталям.
В результаті, скажімо, Львів отримав один з найдорожчих європейських стадіонів – за витратами, а не якістю – і порожній авіа-термінал, задіяний на 20%.
Бо саме уряд часів Колєснікова витісняв всі лоукости з України і “бюджетний” авіаквиток “Франківськ-Київ” став коштувати 1900 грн.
Тому йдеться не про кровожерливість, а про можливість майбутнього країни в принципі – коли хтось наполягає, що всі недавні міністри мають бути присаджені на підписку про невиїзд – як мінімум.
Якщо бракує доказів – лише свисніть – хоча б до підприємців – і вам підкинеться і воздасться, в обмін на гарантію неповернення крововиносної системи “Стабільності”, і створиться цілий гуманітарний фонд доказового накопичення. Але свистіть не розкатаними устами тих самих “православних” прокурорів.
І не забуваючи при цьому, що одним із найнесучіших стовпів цього “наслєдія” був Ахмєтов (це далеко не Тарута і не Коломойський), тому заклики до нього включатись заради приборкання сепаратного спротиву Донецька – це все одно що взяти на себе боргові зобов’язання перед Партією регіонів.
Донецьк країна все одно врятує і без нього, дорожчою ціною – тому грунтовніше. А поки залишатиметься Ахмєтов, завжди готовий накивати приязною посмішкою, тому що коли він посміхається – він ще й трохи насміхається, змінити щось тут буде важче, ніж змінити бодай слово у Біблії.

Ростислав ШПУК