У теперішній час бути українським художником – це позиція. Патріотична, якщо їздити в різні куточки країни, писати роботи, робити виставки і поширювати всім цим усвідомлення єдності. «Своєю творчістю художники зшивають Україну», – вважає франківець Богдан Бринський, організатор пленеру у Ворохті.

Цими днями на Прикарпатті працювали українські майстри світового рівня – Михайло Довгань, Сергій Лаушкін, Костянтин Могилевський, Орест Манюк, Сергій Ткачук, Федір Ущаловський, Михайло Дідківський.

Художників приймає у своєму обійсті Микола Палійчук. Цей пленер також є виявом місцевого патріотизму, підкреслює Богдан Бринський. Домовлено, що картини, які залишать гості, підуть з аукціону – виручені кошти передадуть на відбудову згорілого храму у Дорі на Яремчанщині.

 

Журналіст “ГК” Наталія Кушніренко і організатор пленеру художник Богдан Бринський

Сонячна неділя у Ворохті – день підвищеної активності чоловіків, озброєних мольбертами і валізками з пензлями та фарбами. Вкупі з плямистими одностроями та спортивними куртками це виглядає дуже колоритно – спецзагін вирушає на завдання. «Жартуєте, а Михайла Дідківського зупиняли гуцули. Допитувалися: хто? що несеш?» – розповідає Бринський. «Порозумівся і навіть набув друзів, – сміється львів’янин, кераміст, викладач художньої академії Михайло Дідківський. – Лише довго пояснював, що таке пленер».

Пленер для художників – подія. Кожен сприймає її, виходячи з особливостей творчості, уподобань, характеру. Та всі одностайні в тому, що такі виїзди для роботи на природі об’єднують, зріднюють, творять мистецьке братерство. «Пленер – це терапія, – бере слово луганчанин Костянтин Могилевський. – Спосіб увійти в такий стан, коли пробуджується творча потенція і ти вивищуєшся над собою буденним. В основі творчості кожного художника – відкриття чогось досі не відомого, рушійна емоція від стану, картини світу, яку потім фіксуєш на полотні. Я приїхав у Ворохту, де досі не бував. Бачу: бабуся у квітчастій хустині з френзлями, кольорова дерев’яна хата, джерело, колоритна корова, гуцульський парканець – і все це для мене дуже цінне, бо є красою нашого життя, нашої землі, є моїм особистим відкриттям Ворохти. І коли вже вдома беруся за пензель, щоби завершити те, що писав, відчуваю, як вечір у горах пахне, бачу, як варта жевріє. Пленери дають енергетику, яка генерує творчі емоції і відчуття».

 

Костянтин Могилевський відомий своїм станковим живописом – олією на полотні. Його пейзажі вирізняються прикметною технікою світлотіні. Натюрморти проводять цікаві історичні паралелі. В активі у майстра понад сто зарубіжних виставок, десятки пленерів та експозицій в Україні. «Москаль», як себе жартома називає художник через те, що спілкується російською, є також членом Хорватської спілки художників. У Хорватії мешкає і працює ще один художник Могилевський – його син Богдан.

«Художники – це взагалі така велика родина, яка час від часу збирається на свої особливі зустрічі – пленери, – долучається до бесіди Орест Манюк зі Львова. – От я, затятий бандерівець, вважаю, що таким співжиттям можна багато в чому переконувати. Час робить серед нас мудрий відбір, залишаючи друзів, однодумців, тих, на кого можна покластися. Ми – як брати. Так і кажемо один одному: «братчику-товаришу». Відомий пейзажист Орест Манюк, автор 14 персональних виставок в Україні, Європі та США, чиї твори є в музейних та приватних колекціях 35 країн світу, підтримує свою українську художню родину власне пленерами – є серед організаторів міжнародного пленеру малярства MAXIM у Славську та циклу пленерів замками Західної України «Золота підкова».

«Не існує взагалі такого поняття, як “бандерівець”, – відгукується киянин, художник Сергій Лаушкін.  – Я народився у Дніпродзержинську. Робітниче місто – фабрики-заводи, пролетаріат. Вчився у Львові. Коли їхав туди, мене бандерівцями страхали. Тому намагався говорити українською – можете уявити, як це виходило. Коли відгукнулися російською і попросили не калічити мову, я все зрозумів». Зрозумів так міцно, що вже дорослим і свідомим після проголошення незалежності України взявся вивчати мову. Пригадує, що набув доброї практики в Криму – коли разом із командою художників-галичан розписували храми. Просив колег виправляти помилки і ставити фонетику. Плюс українська класична література. Тепер має перфектну українську.

 

Сергій Лаушкін приїхав до Ворохти з Києва

Сергія Лаушкіна знають за циклом його робіт «Козак Мамай», які народилася разом із культурологічним фестивалем «Мамай FEST» у Дніпродзержинську. Запалений ідеєю відкриття музею козака Мамая, майстер може годинами розповідати про значення міфологізованої постаті народного героя, воїна-охоронця для Східної України. «Це один із психотипів, який виявляє себе у найбільш складні для нації часи. І поки він не розмитий часом, обставинами, спокусами, є сенс говорити про українське відродження», – вважає художник. У своїх роботах, які можна означити як сюжетні композиції, Лаушкін є виразним українцем – імпровізує з національними героями, орнаментикою, фольклором, міфологією.

«Мистецтво саме по собі поєднує людей. І реалізує патріотизм, – підводить до висновку знаний у багатьох країнах світу пейзажист, гуру пленеру, вінничанин Михайло Довгань. – Ми зображаємо цю землю, яка є нашою, українською. І кожен старається малювати так, як він її бачить, і водночас так, щоби свою любов до неї передати іншим. Роботи, виставки – це позиція художника як патріота. А пленери, на які приїздять митці з різних міст України, об’єднують, згуртовують, запалюють. Тим самим художники роблять велику справу, не побоюся так сказати, національного захисту України». Реалізуючи цю ідею, Михайло Довгань створив у своєму рідному селі Клебань Тульчинського району своєрідну мистецьку Січ – садибу «Козацька левада», де приймає на фести та пленери не тільки побратимів-художників, але й братчиків музикантів, різьбярів, гончарів та інших майстрів народного мистецтва. Прикарпатські художники теж постійні гості «левади».

«Пленери дуже важливі з точки зору пошуку порозуміння, – підтримує товариство художник із Тульчина Сергій Ткачук. – Тим більше тепер, коли нас – людей, родини, регіони єдиної країни – хочуть зіштовхнути лобами. Але це не пройде, бо ми можемо порозумітися між собою. Нам немає чого ділити. Навпаки, нам є чим ділитися – це любов, яку ми вкладаємо у свої роботи». Пейзажна лірика – так означують манеру письма Сергія Ткачука його колеги. Та цей ліричний чоловік одразу стає суворим, як тільки мова заходить про Україну: «Маємо зараз дуже тривожні часи. Крим – це нам удар в спину. І хто? Начебто брати, слов’яни. Насправді – загарбники. І ми будемо тут з ними боротися…»

 

Художник з Тульчина Сергій Ткачук

«Напружена ситуація вдома», – ділиться художник з українського містечка Піщанка на кордоні з Придністров’ям Федір Ущаловський. Каже, що пише роботи з телефоном у руці, бо мусить бути постійно на зв’язку. Минулого тижня біля них на кордоні чотири ІЛи вивантажили 1500 військовиків, у останні дні до них додали ще 700 десантників. З українського боку люди організували самооборону, навіть вирили окопи. «Є чутки, що буде прорив на Київ – з Придністров’я піде 14-та російська армія, – хвилюється художник. – Зараз наче стало трохи спокійніше – вляглися ворожі маневри. Хочемо вірити, що так вже і буде…» «Почуття патріотизму настільки гостре, що просто коле в серце», – підтримує товариша Костянтин Могилевський. «У нас тут постійно телевізор ввімкнений: а раптом війна? – додає Сергій Лаушкін. – Настрій такий, що не можеш нічого робити. Голова гуде, в душі сум’яття. Приїхали на пленер, щоби відволіктися, зануритися в роботу. Але й тут ми всі теж переживаємо: це ж наша країна. Якщо щось, то кидаємо пензлі і їдемо її захищати!»

 

Пейзажист і музикант Федір Ущаловський

Поверталися з Ворохти через ріку. Під мостом умостилися художники – ловили пензлями з води відблиски сонця, що сідало за гори. «Призвичаюємося до партизанки. Слава Україні!» – проводили нас. «Героям слава!» – поніс Черемош у Чорне море.

 

Наталія КУШНІРЕНКО