У Маріямполі Галицького району ліквідують жіночу виправну колонію. Звістка збурила місцевих мешканців, підняла на ноги весь район. І сільська, і районна влада виступили проти закриття закладу. Їх підтримала громадська організація «Марійська генерація». Із  проханням зберегти колонію звернувся до свого керівництва колектив її працівників і ув’язнені. Хто й для чого заповзявся ліквідувати виправний заклад? Чому село прагне залишити «зону» в себе? «Галицький кореспондент» шукав відповіді на місці.

 

Маріямпільська депресія

Вісімнадцять кілометрів навпростець і 45 км рейсовим автобусом від обласного центру – Маріямпіль усівся на пагорбах над Дністром, у самому закутку Галицького району, на межі з Тернопільщиною. Автобус до села майже годину стогне і гарчить на ямах, його вікна затягує характерним білим пилом – поруч кар’єри. З наддністрянських круч виломлюють вапняк і тут же його мелють. До млинів, подібних на величезні лійки, підходить колія – наповнені вагони йдуть в Ямницю. Це виробнича дільниця «Івано-Франківськцемент». «У дощ машина приїздить на кінцеву зупинку вся біла, як помальована, – розказує водій Ярослав зі сусіднього села Водники. – Треба бігом той пил змивати, бо як висохне – наждак. Не одне авто тут зіпсули…» Дорогою попереду пилюжить авто-бочка з написом «Даноша». «За тиждень-два будуть нову данську ферму у Маріямполі відкривати, – вводить у курс справ шофер. – На 12 тисяч свиней». «То є для місцевих робота?» – цікавимося. «Як хотіли землю, то обіцяли роботу. А на будівництво ферми одиниці брали. Та й зараз автобусами з Калуша щодня возять. Там свої люди», – зітхає чоловік.

 

Центральна вулиця Маріямполя перекопана з обох боків. «Газ тягнемо», – пояснює у сільраді секретарка Олександра Шевчук. Водники, які також належать до Маріямпільської сільради, мають газ з 2006 року. А тут досі палили дровами – школа, дитсадок, лікарня, колонія. «Наше село фактично в тупику, – каже пані Олександра. – Через Водники на Делієв і далі йдуть автобуси, там є залізниця – і село розвивається. А у нас – завмерло. Я сама здивувалася, коли днями складала списки на мобілізацію і з’ясувала таке: у Водниках – 450 мешканців, з них 175 за віком можуть іти до війська. У Маріямполі 854 жителі і тільки 102 можуть бути мобілізовані. Виходить, старіюче у нас село».

 

Тобто, депресивне. Хоч про минулу славу гордо сповіщає туристичний стенд «Маріямпіль – місто-фортеця» біля сільради. Маріямпіль мав Магдебурзьке право з 1667 року. І ні слова про те, що остаточно перестав бути містечком у 1950-ті роки, після того, як під час акції «добровільного» українсько-польського обміну населенням з Маріямполя вивезли в у Вроцлав та Ополє майже всіх місцевих поляків. А поселили вже у радянське село Маринопіль українців з Надсяння й Лемківщини. Колгосп, автомеханізована бригада та сиротинець, а пізніше ЛТП і виправна колонія на місці колишнього монастиря – ці заклади тривалий час визначали життя села. Передовсім давали роботу. Тепер у селі напівпорожні дитсадок і школа. Тутешня лікарня «понижена» до амбулаторїі, має денний стаціонар та кілька ліжок хоспісу. Її лікарі працюють на пів чи чверть ставки у колонії – треба ж на хліб.

 

Зате Маріямпіль має атракцію – біблійний сад. Його заклали перед храмом Воздвиження Чесного Хреста на площі Святої Марії у 2009 році. То була амбітна, але невдала спроба відновити велич містечка, втілена зі згоди тодішнього голови ОДА Михайла Вишиванюка з подачі голови комітету відродження Маріямполя, професора Франківської медакадемії Володимира Боцюрка. Під проект «Нова українська родина» у Маріямпіль мали привозити жінок на ймення Марія – на прощу до покровительки, і закоханих, які мали брати шлюб саме в біблійному саду. Ідея не витримала перевірки часом і, очевидно, дорогами.

 

Цей біблійний сад межує з будівлею колишнього монастиря капуцинів – історичною спорудою, яка, втім, не має охоронного статусу. Як місцева пам’ятка історії і архітектури 17 ст. цінується тільки монастирський мур. За ним свого часу ховалися сироти, пізніше – алкоголіки, яких радянська влада лікувала тут примусовою працею, і врешті – засуджені за злочини. 

Тюремна машина

З 2000 року Маріямпіль офіційно співживе з жіночою колонією. За цей час установа п’ять разів змінювала режим – від загального до «полегшеного». Зараз це виправна колонія мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання для вперше засуджених до позбавлення волі жінок. «Тюрма» коротко і страшно означають заклад селяни.

В колонії наразі відбуває покарання 181 жінка. Ув’язнені живуть у гуртожитку – це триповерхова монастирська споруда, в якій колись були келії. Ще одна триповерхівка – адмінбудинок, де знаходяться служби установи. Через прохідну, під пильним оком відеокамер, через четверо гратованих дверей, потрапляємо на територію виправного закладу. Попереду розграфлені парканами з колючкою клапті житлової території «зони». Вздовж них – доріжка до виробничого комплексу. Межа між ними – мурований паркан з колючим дротом. Бордюр уздовж стіни білить старша жінка. Виструнчується, коли ми проходимо, руки по швах. Потім хутко згинається і продовжує роботу. «Прибирають, готуються до Великодня», – зауважує в.о. начальника колонії Віталій Микитюк. Він та ще Ігор Костенко, куратор колонії, заступник начальника Державної пенітенціарної служби в області – єдині чоловіки на території.

 

Ігор Костенко тут через нас. А ще щоби заразом побачитися з ув’язненою, якою опікується як керівник напрямку психологічної допомоги. Молода жінка відбуває покарання за вбивство співмешканця, постійно намагається вкоротити собі віку. Втримують її від непоправного вчинку зустрічі зі священиком та ще з «начальником»-психологом. Ще один психолог зустрічає в медчастині колонії – головлікар тутешнього пункту охорони здоров’я Богдана Городинська. Лікарка з Франківська, так само як тутешні стоматолог, гінеколог, онколог. Доїжджають. Допомогу засудженим надають 10 медиків, з них чотири – медсестри. Саме тепер зранку до них у маніпуляційну – черга. Дві сестрички бігом бігають, щоби зробити всім  уколи, виміряти тиск, видати щоденні пігулки. «У нас жінки від 20 до 75 років, і більшості за сорок, – розповідає пані Богдана. – Кожна друга має «букет» хронічних хвороб, потребує постійного спостереження. Найбільш поширені захворювання – гіпертонія, жіночі недуги, раки, інсульти. Рятуємо, як можемо, та встигаємо не завжди. У вересні від інсульту померла старша жінка – мама сиділа за дочку. Та на волі пила-гуляла. А ця була вся на нервах, так і пішла…»

 

З медчастиною межує сектор, у якому утримуються засуджені «в погонах» – колишні працівники силових та правоохоронних структур. Закон забороняє цим 12 жінкам контактувати із іншими. «В принципі їх належить утримувати в окремих колоніях. Але з мотивів економічної доцільності створені такі закриті сектори», – пояснює Віталій Микитюк. Жінки мають змогу читати і працювати. Роботу їм приносять просто в сектор, як і книги з бібліотеки. Їхнє помешкання – затишне і чистеньке. «Самі кладуть плитку, шпаклюють, білять. Самі роблять вішаки, тумбочки», – нахвалює підопічних начальник.

 

Решта в цей передобідній час на роботі. Працюють в колонії близько 90% жінок – за винятком тих, хто хворіє і не може по старості. Хтось просапує клумби, на яких уже брунькують троянди. Хтось фарбує огорожі. Частина зайнята на роботі в банно-пральному комплексі – кольоровим жіночим шматтячком завішані стояки всіх сушок.

Поруч – швейні майстерні. Є груба робота – набивати поролоном матраци й подушки. А є й делікатна – в білизняному цеху шиють мереживні майтки. «Це все засуджені за наркозлочини, – шепоче на вухо чергова офіцер. – Наймолодші дівчата в колонії. Нічого раніше не вміли робити». Швейний цех в колонії обладнав підприємець за угодою. Мовою адміністрації – робота на давальницькій сировині. Підприємці надають матеріали й заготовки, жінкам платять за план. На таких самих умовах у колонії складають і оздоблюють ялинкові прикраси та святкову біжутерію. Вишивають серветки і рушники, викладають бісером ікони та картини. Є роботи, яким могли би позаздрити й імениті майстрині.

 

 

 

З видимим задоволенням жінки копають та сапають у саду грядки. У них уже посаджена морква та буряк. У теплиці висіяні капуста, помідори й зелень. Зійшла цибуля й часник. Є ще господарська частина, де печуть хліб. І підсобне господарство, яке дає яйця, молоко, м’ясо. «Дев’ять голів ВРХ, 33 свині. Доведений план курей – 200 штук», – рапортує Віталій Микитюк. «Зона» працює на себе.

 

 

Крик душі

При колонії утворена «дільниця соціальної реабілітації». Так називають десятьох жінок, які мають пом’якшений режим утримання – живуть під наглядом за межами «зони» і мають змогу працювати в колективах разом із не засудженими на так званих контрагентських об’єктах. Наприклад, на цегельному заводі чи на швейній фабриці. На відміну від решти ув’язнених, вони отримують не 25% зарплати на свій рахунок (решту з жінок стягують на забезпечення вироку суду та утримання), а всі 75%. Жінок із цієї дільниці охоче просять на роботу по господарству місцеві мешканці.

 

«Ми до вас із зверненням», – підходять до нас із дозволу начальства засуджені. Ольга Карєва зі Львова, Тетяна Скрипник з Франківська та Галина Бернадська зі Стрия. Представляються делегацією від колективу, подають листа і озвучують прохання донести якомусь вищому і всемогутньому керівництву їхній «крик душі» – щоби не закривати колонію в Маріямполі.

В листі – з десяток аргументів. Окремі з них жінки пояснюють, щоби справити враження. «Ми знайшли тут порозуміння з адміністрацією і одна з одною, у нас склався колектив, який навіть можна назвати добрим», – каже Тетяна Скрипник. За словами засуджених, важливо, що в цій колонії «для першоходів» немає блатних, відтак відсутній кастовий поділ і всілякі «понятія». «Уявіть собі, як складно буде при переведенні в інші заклади кожній із нас починати там все спочатку – знаходити своє місце, притиратися до іншого колективу, до адміністрації», – каже Галина Бернадська, бухгалтер у банку до ув’язнення. «Але найгірше те, що при переведенні в іншу установу треба буде доводити новій адміністрації свій рівень виправлення і готовність жити на волі. Багато хто може втратити можливість застосування правил заміни покарання на більш м’які», – пояснює Ольга Карєва. «Пільги» за зразкову поведінку в «зоні» визначаються відповідно до закону, але на розсуд адміністрації і цілковито від подання цієї адміністрації залежать… Ольга, покарана за шахрайство на шість років позбавлення волі, з дня на день чекає рішення суду про заміну покарання м’якшим. «Повернутися додому ми прагнемо з усіх своїх сил», – узагальнює вона.

 

Посланці просять врахувати, що в колонії багато жінок у віці та інвалідів, і переїзд погіршить їхнє здоров’я. Що рідним засуджених, переважна більшість яких зі Львівщини  і Франківщини, буде важко діставатися куди інде. «У мене лишилася одна старенька мама. Батько помер від серцевого нападу коли дізнався, що мене посадили», – гранично відверта Тетяна Скрипник. Колишній приватний підприємець, вона позбавлена волі за економічний злочин. «Мама фізично не зможе приїжджати до мене в якусь іншу область. Зрозумійте, разом із нами покарання відбувають наші близькі – батьки і діти», – витирає сльози мати двох дітей. «Переїзд віддалить кожного з нас від мети чимшвидше вийти на свободу», – ще раз підкреслює Галина Бернадська. 

Шило на мило?

Наказ про ліквідацію Галицької виправної колонії № 128 у Маріямполі датований 7 березня ц.р. Його підписали на вимогу «старої» влади, вважають у кулуарах Державної пенітенціарної служби України. «З метою раціонального розміщення засуджених у виправних колоніях, враховуючи, що використання цілісного майнового комплексу Галицької колонії №128 є економічно неефективним», – аргументує документ. І передбачає створення ліквідаційної комісії установи, розрахунок із кредиторами не пізніше 1-го вересня, після чого майно має перейти на баланс Франківського СІЗО. Засуджених на той час мають намір перевести в Бережани Тернопільської області – в колонію, де раніше утримували неповнолітніх. Мовляв, умови кращі.

 

Якщо в Маріямполі будуть продовжувати тримати в’язнів, то вже тільки в межах так званої «житлової зони» і тільки з охороною. Зекономлять на обслуговуючому персоналі, скоротять адміністрацію, порубають курей? Виставлять під скорочення півтораста працівників теперішньої колонії. Наразі невідомо, де знайдуть роботу ці люди, які мають спеціалізовану освіту і специфічну практику, вважає голова профспілки виправної установи Світлана Хущ. Це удар по мешканцях району. Дві третини працівників закладу – з Маріямполя і Водників, ще кількадесят – з Галича та сусідніх сіл. Багато працюють тут цілими родинами. «Звичайно, людям будуть пропонувати роботу у Франківську, в Долині та Коломиї», – прокоментував Ігор Костенко. «Враховуючи складну фінансову ситуацію в державі та відсутність робочих місць в даному регіоні, а також віддаленість села Маріямпіль від обласного центру, працівники установи залишаться практично «викинутими на вулицю», – вважає голова профспілки. З нею солідарний голова Маріямпільської сільради Ярослав Білан. «В даній установі працюють понад сім десятків жителів сіл сільської ради. Колонія є єдиною бюджетною організацією, яка забезпечує щомісяця близько 10 тис. грн. прибуткового податку на її розвиток. Керівництво установи тісно співпрацює з місцевою владою. Допомагає у проведенні робіт з благоустрою села», – відзначає пан Білан.

Світлана Хущ повідомила, що профспілка виправного закладу за підтримки обласної організації Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби подала звернення «новому» начальнику ДПСУ Сергію Старенькому. Також колектив колонії звернувся до народних депутатів. Звернення до останніх підтримали голова Галицької районної ради Петро Стрембіцький, голова сільради та ГО «Марійська генерація».

«Просимо вас з розумінням віднестися до ситуації в якій ми можемо опинитись, не дати можливості окремим особам, які переслідують особисті цілі та задоволення власних амбіцій, прикриваючись благочинними намірами позбавити нас засобів до існування», – йдеться у зверненні колективу колонії. Не виключено, що за ліквідацією колонії прихована саме зацікавленість у її майновому комплексі. А це 5 га території, третину якої займає власне «зона». За її межами – очисні, свердловина, сад, гаражі, дільниця соціальної реабілітації, склади. Умовно відділені від «зони» виробничі цехи і господарка.

 

Про перенесення колонії за останні п’ять років говориться вже втретє. Двічі було під прикриттям пана Вишиванюка. В 2012-му ув’язнених мали відселити у колишню військову частину біля його рідного села Турка. Натомість у Маріямполі спочатку планували відкрити школу-інтернат для дітей-сиріт під опікою управління освіти й релігійної спільноти. А потім і взагалі повернути колишній монастир Церкві. Влітку минулого року знову заговорили про закриття колонії – установа знаходиться у пристосованому приміщенні. За однією з версій, на територію накинула була оком іноземна фірма, яка розбудовувала в районі своє м’ясне виробництво. За іншою, сюди за наказом «згори» мали помістити монастир Московського патріархату. Звернення засуджених тоді поставило у справі крапку. Цього разу і селяни, і колонія також налаштовані на рішучі дії.

 

Наталія Кушніренко, фото – Юрій Паливода