Великі суспільні зрушення добрі не тільки наслідками, до яких вони призводять, але й прецедентами, які створюють.

Ще у грудні минулого року ми думали, що насильство з благих мотивів неприпустиме. А влада йде на поступки, реагуючи на співи і танці у виконанні кількасот тисяч людей на головній площі країни. Що поробиш: колись Україна мала такий прецедент. Тому зимою 2014-го року ми опинилися приблизно в тій же ситуації, як і європейські офіцери у 1914-му. Вони знали, що на полі бою треба йти красивим вишуканими колонами під барабанний дріб. До цієї практики їх привчили 300 попередніх років використання вогнепальної зброї. Єдине, чого вони не врахували – це кулеметів та гармат, які суттєво прогресували за минулі три сторіччя. Вони керувалися своїми прецедентами і встигли втратити декілька армій, перш ніж осягнули нові реалії.

Ми теж не одразу зрозуміли, що маємо справу з принципово іншим ворогом, ніж 10 років тому. Наші пацифістичні стояння лише підбурювали його, і змушували відповідати нам асиметричними репресіями. Ми довго не розуміли в чому річ, апелюючи до законів перед людьми, які зробили все для руйнування правового поля.

Ми мали перейти межу, щоб потрапити на наступний рівень. І перший «коктейль Молотова» полетів не стільки в «беркутів», скільки в наші попередні уявлення про те, що можна і чого не можна робити, захищаючи свою свободу, гідність та права. Майже все, що відбувалося цієї зими, відбувалося з нами вперше: гранати, кулі, коктейлі, автомати, снайпери… Ми переходили Рубікон, з подивом відкриваючи для себе, що «мирний протест» нічого не здатний зробити з владою, яка просто вирішила залишатися на своїх посадах. І коли наприкінці січня «лідери» зі сцени камлали про «мир», це вже не викликало нічого, крім роздратування.

Спочатку з побоюванням, потім зі злим драйвом ми заливали суміш у скляні пляшки і підпалювали фітилі. Виявлялося, що насильство виправдане та дієве. «Бил би пріказ – снєслі би вас» – бравували пропагандисти «беркуту» у соцмережах, але вже і нам, і їм стало зрозуміло: все буде інакше, ніж уявляється у кабінетах. Так воно і вийшло.

На Водохреща зокрема і зимою в цілому, влада змусила нас відкрити «скриньку Пандори», в якій лежать всі атрибути нормального європейського протесту ще від часів короля Йоанна та «Великої хартії вольностей»: каністри з бензином, самопали та кустарні катапульти. А також певні серйозніші речі. І слоган «Україна – це Європа» набув цілком конкретного громадянського  втілення. 

Виявилося, що судді, мєнти та депутати створені з такої ж плоті, як і ми. І що вони теж смертні. Олександр Музичко (вічна пам’ять) першим зробив те, про що мріяв багато хто з нас – дав стусана прокурору. Зараз в Миколаєві побили Царьова. Не властивий українцям рудиментарний совковий пієтет до влади злітає з нас як лушпиння. Ми дізнаємося, що бити «обранців народу» не тільки можна, а ще й приємно. Приблизно тим самим займалося також січове «товариство», якщо хтось з обраних керівників не відповідав покладеним на нього очікуванням та передвиборчій програмі. Зрештою, сучасний аналог січі і був побудований на Майдані.

Великі соціальні зрушення добрі своїми прецедентними зсувами. Тому наступного разу українці навряд чи будуть гаяти час в співах (принаймні, не більше пари днів). Навіщо, якщо є методи більш ефективні та й – що там казати – більш цікаві, ніж «Червона рута»?

Дмитро Бушуєв, соціальний філософ