Майже всі репортажі з крайньо не правого Донбасу доводять одне: зараз ми прагнемо втримати те, чого найбільше боїмось – збереження цього остогидлого 20-річного статус-кво, коли кожен склад влади є потворно-ворожим. Коли й далі у ВР сперечатимуться не про тонкощі економічного світосприйняття, дивлячись в один бік, а як завжди – про те, чи обертається Земля, а чи лише земля. А якщо світ крутиться – то в бік Росії чи в протилежний?

Тому, що й далі депутатів нам обиратимуть ці скажені нескінченні тітки, які шпіцують поранених в голови. І здорові териконові дачники, які замість того, щоб ополчуватись проти окупанта – говорять на камери, що будуть за тих, хто нас захистить, хто сильніше – бо нам всьо равно, ми хочем спокойствія для пудал на донбаських городах.

І нікуди не дінуться ті самі мєнти первинної колабораційної перегонки, що нині з колорадськими лєнтами розвернулись проти своєї країни. А скільки таких залишилось в потенціалі, на вторинну перегонку, і їхніх родичів, котрі їх виростили або котрих виростили вони, і таких же однокласників, співбухарів, співкамерників ітд?
Всі вони далі обиратимуть нам гладкоствольних Царьових і штампуватимуть Штеп, і ВР буде вічно штепаною, і не прийматиме попускних законів, бо далі всі депутати прикриватимуть бездіяльність спинами «депутатів – смертельних противників».

А нові мєнти, не дрогнувши пупком, далі переходитимуть на сторону бандитів – вони це завжди робили – не важливо, зовнішніх чи внутрішніх – зараз змінилась лише масть зради. Тому що закони, за якими їх призначають, так і залишатимуться компромісними, півголовими законами, прийнятими “на півшишечьки”. 

І далі притомним українцям, мов сусідам по комуналці припадочної дівиці, залишатиметься ходити навшпиньки, і голосно говорити лише дурниці – лиш би, боронь Боже, вона вкотре за добу не впала в істеричний амок. 

Бо, виявляється, стокгольмський синдром – це лише плоска демоверсія об’ємного донбаського синдрому людей-в’язнів, котрим дали вольницю, і прогнали їхніх наглядачів, а вони барикадуються і замикаються у в’язниці зсередини.
Бо, виявляється, готові терпіти всі, але ми – готові терпіти складнощі, а вони готові терпіти лише насильство. 

І єдина надія – що невдовзі самопроголошені Донецька народна республіка і Південно-східна республіка почнуть висувати одна одній територіальні претензії і їхні активісти, як павуки у банці, стануть росою на сонці, залишивши в спокої всю неколорадну решту своїх…

 

 Ну і ще одна парадоксальна надія – у тому, що якщо некрогероїка «антибєндєровцев» зі здохлою метою – відстоюванням власної несвободи і права невибору – трохи потриває в часі – то приведе їх до того, що вони вкурять дух протистояння, тобто непокори.
 В результаті ті, хто зараз легко зраджує свою країну – скоро легко зрадять і свою пристрасть до самопоневолення.

 

Ростислав Шпук