Івано-Франківщина офіційно відзвітувала на Фестивалі мистецтв України

Кожна сторінка сьогоднішнього вечора буде присвячена нашій нації, нашому народному мистецтву і власне нашій українській душі», – сказав Віктор Ющенко при так званому започаткуванні Фестивалю мистецтв України. Так званому, тому що офіційні звіти усіх регіонів України тривають щороку від часів совдепії. Цього ж року Президент змінив назву, але форма залишилась такою ж недолугою і нудною. А так хочеться вірити, що «наші нація, мистецтво і душа» не настільки бутафорні й штучні, як виступи родинних, аматорських та всіх інших ансамблів Івано-Франківщини. Найприкріше те, що звітують таки талановиті люди, однак за цим нудним ритуальним дійством ті таланти розгледіти майже нереально. І от саме їх, виконавців, і шкода.

Навіть найзатятішому фанату народних, повстанських чи будь-яких інших пісень вже через годину такої «розмаїтої» концертної програми стане нудно. Звіт кожної області триває дві години. І – о диво! – зал Національного палацу «Україна» завжди заповнений. Звідки ж беруться такі віддані прихильники самобутніх культурних традицій? Днями, коли відбувався звіт Івано-Франківської області, спробували б ви знайти бодай одного представника обласного управління  культури у місті – немає нікого… Треба ж якось заповнювати зал столичної «України». А пересічні громадяни на подібні заходи не ходять. Нудно ж бо.
Кому це все треба? І чому б направду не подбати про живіший і жвавіший спосіб залучення широких мас до самобутніх національних традицій? Чому б не вплести, наприклад, виступи народних ансамблів в канву сучасних молодіжних етнофестивалів? Де традиційна народна музика виглядала б гармонійно і водночас вдало взаємодіяла би з модернізованим етно. І нікому б не було нудно – ані слухачам, ані виконавцям.
Але де там… Представники влади настільки звикли до совкових спектаклів, до нагороджень усіх найзаслуженіших і найнародніших, до затяжних і врочистих маразмів, які прийнято називати офіційною культурою. Чому це досі триває і коли ж це закінчиться?

Оксана Гречух, журналіст:
З великим зацікавленням дивилася по «УТ-1» у програмі “Фестиваль мистецтв України” так званий фольклорний звіт Івано-Франківської області. Більшого занудства годі було й придумати. Впродовж усього звіту, незалежно, чи це були гуцули, чи бойки, чи буковинці, звучала тривіальна коломийка “Твоя мама говорила…”. Монотонно однакові танці, здебільшого сумовито-плаксиві пісні без справжньої гуцульської іскристості навівали сон. Вражали неправдоподібністю, надмірністю і абсолютним несмаком народні строї, в яких переважав примітивізм і кітч: візьміть хоча б неприродно високі чільця на низькорослих танцюристках, нагромадження квіточок, цяцьок, кутасиків і т.п., засилля кольорів яких, напевне, має вразити глядачів. Ми – галичани, а нас представили виключно як гуцулів. І що не оркестр – то цимбали, а вже коли “Галицькі передзвони” вийшли у вишиваних сорочках – то був завал. Виходить, що фольклор не звучить, коли  співак у смокінгу чи фраку. Висновок напрошується сам: якщо губернатор за походженням гуцул – то це ще не значить, що ми –  губернія гуцульська. І пан Палійчук як найвищий керівник і особа освічена й обізнана з історією та етнографією першим повинен би це зазначити організаторам звіту – керівникам від культури. І дуже шкода, що за продемонстрований примітивізм Президент ще й нагородив його презентаторів.

Іван Лисичка, культуртрегер:
За 0,07 секунди пошуковий гігант Google знаходить 33 400 000 сторінок на запит «офіційна культура». У першій десятці результатів — чотири посилання на новини Євробачення-2009, персональна сторінка лідера кримських комуністів Леоніда Грача і стаття російського концептуаліста Льва Рубінштейна. Далі йдуть сайти з рефератами для студентів. Справжня жара починається десь на шостій сотні результатів і триває аж до сьомої. Причому все — самі веб-сторінки райвиконкомів республіки Білорусь. Оце і є справжня офіційна культура. Тут, наприклад, можна дізнатись, що «культурне обслуговування населення Бобруйського району здійснює 28 закладів культури», котрі гостинно розкривають двері для літературного клубу «Сонячні ниви», клубу людей похилого віку «Оптиміст» та загадкового «любітєльского об’єдінєнія «Солнце». Оце і є справжня офіційна культура. На всі 100%. Дійсно офіційно підтримана державою. А іншої зараз немає — що би не казали чиновники, анархісти, галеристи, митці, представники субкультур або прості люди. Бо та офіційна культура, котра довший час була міцною основою і фундаментом для всіх альтернативних культурних проявів, сконала в муках разом із рештою традиційних офіційних інститутів суспільства. І перетворилася на узаконену функцію. Таку собі упаковку, всередину якої можна тепер запхати будь-що, залежно від медіа-потужностей. Саме це дозволяє Філіпу Кіркорову діставати нагороди від Президента України, а Вєрці Сердючці (честь їй і хвала!) — офіційно виступати на Євробаченні від України. Тим часом, як у Білорусі хтось таки відвідує «любітєльскоє об’єдінєніє «Солнце».

Ростислав Шпук, директор “КОЛО лтд”:
Будь-яка культура – це інструмент приборкання, а офіційна культура – це приборкання в особливо обтяжливій формі. Мистецтво ж, як «рідкісний звір і тонка в нього шкіра», не розмножується в неволі, хоча є дуже саморепродуктивним і спокійно дає собі раду без офкультури, яка у випадку України стала його протилежністю.
Здебільшого офкульт зводиться до комплексу пафосогенних заходів (хтось же повинен співати про батьківщину і створювати відчуття урочистості на партз’їздах та шкільних лінійках). СРСР роздовбав таку живучу агітпропову дірку, в яку зливається весь офіціоз, що навіть сучасний Шевченко дещо наслідує Леніна, а Бандера – Дзержинського.
Офкульт – повільний і незграбний, його природа така, що він ніколи нікуди ні за чим не встигає. А для сучасного мистецтва важлива швидкість реакції, бо сучасність дуже інформаційна, а її мистецтво великою мірою ігрове, і ніяка офіційна культура не може встигнути (на щастя) за його динамічною парадигмою, тому й орієнтується на тих, хто досі любить поблискувати мештами і «бравацьки» поскрипувати барсетками. Але, крім барсеток, в їхніх руках ще знаходиться предмет розмови, вся ця офіційна культура. А оскільки вона є промислом бюджетним, смаки цих людей нам дуже дорого коштують. Для них ніби й не було попереднього світового досвіду музики і літератури, вінчестер пам’яті згорів, і вони щоразу починають все з нуля, з того самого. Позбавити їх культурної дівочості вдруге, тільки вже правильно, неможливо, тому краще залишити їх з офкультом наодинці, хай вже собі доживають разом, одне для одного.
Натомість офіційна культура могла і мала б звестись до опікування пам’яттю, стати апаратом її штучного дихання, «музеєфікувати» всілякі доробки, надбання і спадщини.

Володимир Петров, медіа-експерт:
Сенс існування якої-небудь культури – це рамки, в яких можна тримати народ. Культура народжується з дрібниць і з часом обростає ритуалами, необхідними для існування народу в одній спільноті. Офіційна культура, у свою чергу, – це набір догматів, що дозволяють залишати народ в рамках бидла. Наприклад, узяти такий зразок офіційної культури, як день міста. Будь-якого. Навіть у найкультурнішому місті звідки не візьмись саме цього дня з’являється бидло. Причому часто помічається, що на це бидло перетворюються дуже культурні люди. Або, наприклад, День десантника – без коментарів. Те ж саме зі всіма офіційно-культурними святами й заходами. Ви – бидло, цього дня держава дозволяє вам пити горілку. А наступного дня – в стійло або до верстата. Але люди самі винні в такому ставленні до себе. Більшість громадян толерують це брудне божевілля. Тому що саме в нім відчувають себе не самотніми.

Підготували Тетяна ЄРУШЕВИЧ та Олег ГНАТІВ