Питання боротьби за Схід України – це не питання історії, економіки чи культури, це питання віри. Можна раціонально обґрунтувати, чому сепаратистські регіони потрібно «відпустити», так само як і знайти бонуси та переваги для країни від передачі Криму Росії. Але якщо ти не готовий до компромісів стосовно суверенітету, то залишається лише питання жертви. На які жертви ми готові заради того, щоб зберегти цілісність країни?

Зрозуміло, що постійна дестабілізація на Донбасі може загальмувати процес реформування та відновлення країни після диктатури Януковича. Проте культурна, політична та економічна модернізація Донецька та Луганська – це демонстрація спроможності до довгострокової «гри»: терпіти дискомфорт зараз, щоб потім перемогти. Тому питання збереження «складних» регіонів в межах країни – це питання вибору між короткою чи довгою грою.

В Донецьку чи Харкова відчуваєш, що тут наче є декілька зовсім різних світів: захоплені карикатурними сепаратистами адміністративні будівлі, наповнені ресторани та торгові центри в центральній частині міст та окремо депресивні районні центри на зразок Слов’янська чи Тореза. Для великої кількості жителів області ці світи навіть не перетинаються: можна спокійно гуляти в скверику біля Донбас-Арени, пообідати в місцевому ресторанчику навпроти захопленої адміністрації, не забути відвідати місцевий парк кованих скульптур біля міської ради і не помітити, що тут є сепаратисти. Хоча в самому центрі міста дивні люди вимагають чогось, чого самі пояснити не можуть, і про це пишуть всі медіа світу. Здається, Донецьк живе сам по собі і не звертає уваги на російські триколори та дивних людей в камуфляжах. Пасивність донеччан та великої частини харків’ян, з одного боку, не дає підтримки терористам-сепаратистам, а з іншого – навіть ті, хто підтримує соборність України, не готові діяти. Жителі міста не навчились об’єднуватись та проявляти ініціативу, тому що відсутність громадянсько-політичної ініціативи та патерналізм дають їм безпеку і комфорт. Не будете в Донецьку висовуватись – не будуть і вас зачіпати. Тому перше, чого потрібно вчити луганчан та донеччан, – це об’єднуватись і довіряти одне одному. Адже після зради Януковича довіра, насправді, на вагу золота.

Люди, з якими спілкуєшся біля захоплених будівель та в маленьких містечках, де не прийнято отримувати інформацію з інтернету, живуть у зовсім іншому світі. Майстерна пропаганда Дмитра Кисельова працює, і жодні аргументи на основі цифр, норм законів та логіки з більшою частиною співрозмовників не діють. Єдине, що може спрацювати, – це місцеві лідери думок та медіа за підтримки антикризових медіа-центрів, які будуть формувати порядок денний, творити нові змісти та вкладати правильні сенси. Результат такої діяльності, мабуть, можна буде побачити через декілька років. Хоча іноді здається, що частину населення російські міфи поглинули остаточно. Певно, треба творити моду на якісну інформацію у нового покоління східняків. Планшетами вони так само часто користуються, як і інші українські міщани.

У розмовах з таксистами відчуваєш культ праці та страх перед майбутнім. Сепаратистів усі таксисти, з якими я спілкувався на Сході, зневажливо називали неробами. Тут праця дає стабільність, яка стала цінністю. Тут, на Донбасі, легко відчути, чому колишній президент так часто говорив про стабільність – для них це справді має першочергове значення. Страх соціально-економічних негараздів, мабуть, не менший, ніж від міфічних «бандерівців», які вже давно приїхали, погуляли містом та поїхали назад. Як би це дивно не звучало, але гарантувавши впевненість жителям Сходу у завтрашньому дні, пообіцявши, що пенсії та зарплати зростатимуть, можна суттєво вибити ґрунт з-під сепаратизму. Хтось скаже, що це несправедливо – так перейматися лише ними, адже в країні є й інші регіони. А я запитаю: що для вас цінніше – гроші чи соборність України?

Другий, проте дуже тонкий механізм заспокоєння радикалів – це реальна децентралізація: нехай місцева еліта бере на себе відповідальність. Бо мало хто там сумнівається, що Ринат Леонідович контролює процеси, більшість впевнені, що саме він роздає карти та визначає, хто «грає» навколо його Донбасу.

А Донбас зараз грає у великій міжнародній політиці, де ефект доміно працює частіше, ніж нам здається. Якщо гральні кості Сходу впадуть невдало, то масштаб руйнування всієї конструкції стримувань та противаг на карті світу важко й передбачити. Може впасти вся Європа. Тому врятувати Донбас від московського імперіалізму – це не лише врятувати Україну, це врятувати Європейську спільноту та її цінності. Важко нам усвідомити масштаб відповідальності, який лягає на плечі Тореза, Слов’янська, Донецька, Харкова чи Шахтарська, а як же важко там! Проте ніхто, крім нас, їм не допоможе.

Тарас СЛУЧИК, політолог

Харків – Донецьк – Івано-Франківськ