Булочка з корицею була смачною. Лишилася ще з учорашньої прогулянки на сьогоднішню поїздку. Гарно щось їсти й згадувати про людину, від якої той харч. Квіточка любить і каву з корицею. Вперше, коли скуштував її каву, то був здивований незвичністю смаку. А що вона назвала то любов’ю, то й здалося, що смак дуже класний. Потім виявилося, що приправа – звичайна кориця. Хоча чому звичайна?
І мила провідниця принесла каву. Вона ж всього лише виконувала свою роботу і додавала до неї посмішку. Всього-на-всього. Точно не сподівалася, що хтось там про неї ще десь писатиме. Мабуть, ніколи й не дізнається. Але за всі наші хороші справи є вдячність. Хоч здебільшого ми про це не знаємо.
А недавно ще одна провідниця приємно вразила. І не так мене, як Квіточку. Ми зібралися вже спати, а провідниця принесла нам коцики, мовляв, буде холодно. Вони собі лежать на початку вагона, і хто хоче, той бере. А тут ця пані вирішила, що ми малі й дурні, вночі змерзнемо, і через день тектиме з носа, тому й принесла нам накритися. Може, вона й не думала саме так, але вночі було справді холодно і коцики таки згодилися.
Через такі моменти думається, чому ми дивуємося людськості? Що ж це з нами сталося, що нормальна людська поведінка стає приємною несподіванкою? Як же ми живемо, якщо від цього відвиклося?
Може й «ми» тут не варто казати, проте, думаю, що все-таки «ми». Нас суспільство виховує так, що маємо боятися одні одних. Щоб не вкрали, щоб не вбили… І ми боїмося, остерігаємося…
Хто жив на Майдані довше, то кажуть, що атмосфера не дозволяла бути поганим. Робити щось недобре. Навіть якщо в повсякденному житті кинути бичок від сигарети на вулицю чи сказати неправду було буденним, то повітря Майдану не попускало таке робити.
Значить ставати кращими можливо. Мене вже назвали ідеалістом, але я розумію, чому так. Тому що «ми» розучилися довіряти. Певна річ, часто довіра має плачевні наслідки, та лише так вона може виховуватися. Ми можемо її нарощувати, лише потерпаючи від неї.
У нас із товаришем є невеличке видавництво, і ми видали кілька книжок. Часом буває, що люди замовляють книжки поштою. Вартість настільки незначна, що нема сенсу робити якісь перекази, тому ми просто-на-просто просимо переказати тих кількадесят гривень на картковий рахунок після одержання товару.
Замовник може бути настільки здалека, що якби він не оплатив п’ятдесят вісім гривень, то, звісно, ніхто б не їхав його шукати, бо це б вийшло набагато дорожче. Тим не менше, люди оплачують. І мені дуже подобається, що це будується на довірі. Оплачують точно тому, що й спокуса невелика. Обдурювати на таку суму якось смішно. Хоча від розміру суть обману не міняється, але якби це кілька тисяч, то спокуса була б набагато більшою. Знаю, що рано чи пізно хтось не заплатить, але таким чином ми самі вчимося довіряти, і здебільшого довіра оправдовується.
Довіра є, наприклад, в тому, що кілька тижнів тому в одному з франківських кафе не працював туалет, а я хотів помити руки. Бармен-офіціантка завела мене до посудомийні, мовляв, мий. За хвилину вже чекав рушничок.
Іншим разом в тому ж місці ми смакували хачапурі з часниковим соусом. Коли всі доїли, а я доминав останній шматок, пані кельнерка прийшла за посудом. Я якраз ніс до рота останній кусь, а в чашечці лишалося ще трохи соусу. Кельнерка дивовижним чином встигла вийняти ложечкою той соус і покласти мені на харч, щоб присмачити. Але здивував не факт зграбності, а сам акт. Таке могла собі дозволити хіба мама. І… кельнерка з франківського кафе.
Значить, таки лишаємося живими і людьми. Ще трохи більше таких гарних випадків – і перестану з них дивуватися.
От взимку думалося, що от чого так є, що людям треба стояти і мерзнути на Майдані? Адже було б набагато зручніше, якби це було в теплу пору. А сьогодні під вечір якраз вийшов із дому, щоб вирушити на вокзал, і мене вдарив міцний запах фруктових дерев. Фантастично насичений. І дуже приємний. Хотілося довго ним дихати. І здалося, що набагато важче тим, хто мусить битися зараз, в час такої краси і ароматів. Коли вже хочеться просто полежати на сонечку, а не можна.
І ще один дуже гарний випадок. Напередодні ми з Квіточкою ішли всякими коридорами і сперечалися про гарне і не дуже оформлення якихось книжок. Врешті виходимо на вулицю, і нас огортає насичений запах цвіту тоді ще перших абрикосів. Моя перша думка: суперечка зараз затихне. І що ви думаєте? Затихла! Аромат відволік без зусиль.

Василь КАРП’ЮК