Таку картину часто можна спостерігати в холодильнику: ложка борщу в великій каструлі, шматочок масла на тарілочці, кусень сала в трьохлітровій банці… Знання (точніше незнання) ергономіки найкраще проявляються в кухонному побуті.

Гуляючи по столиці з подругою з Харкова, говорили про те, як багато речей можна б використовувати з більшою користю. Наприклад, будинок Кабінету Міністрів виглядає так, що коли б потіснитися, в ньому вмістились би міністерства ще десь п’яти країн. Така невідповідність форми до змісту муляє око, провокує похідні думки. Чому британські політики можуть їздити на велосипедах? І чому на наші джинси і футболки з таким презирством дивляться  охоронці міністерської парковки, повз яку проходимо?

Чим бідніше живе народ, тим розкішніше живе його правляча гілка. Загальновідомий факт. Як і те, що вечірні переїдання спричинені не голодом, а підсвідомим бажанням у випадку смерті, яка може застати вночі, бути ситим. Зрештою, поняття ситості в кожного воно своє. Так, горобчик, якого годую булкою, легко стає ситим, а відомо хто – і золотим батоном не насичується.

А ще особливість людей така, що відсутність «чогось» мусить компенсуватися наявністю «чогось іншого». Естрадні співачки без голосу і музичної освіти збирають стадіони завдяки своїй зовнішності і вдалій рекламі. Японці малюють персонажам аніме величезні очі, бо в самих розріз очей доста вузький. Низькорослі дядьки – і величезні джипи, маленькі доходи – і великі кредити. Ну, і не можна не згадати великих диктаторів, які при низькому зрості плекали свою гадану вищість над світом. Гітлер вбивав з ненависті, теперішній світ і його правління більш «милосердне» – тому вбиває з любові.

Втратився лік загиблим в сутичках «за Україну» і «проти». Подібні смерті трапляються так багато і часто, що вже перестали бути сенсацією. Я не хочу таких норм. Я хочу, щоб люди йшли з життя від старості чи від власного небажання жити. Але ніяк не від куль чужинців. Хоча в дечому самі й винні…

Ми не хочемо мити тарілку, тому залишаємо її комусь або «на потім». Маленьку дірку в зубі виношуємо, доки в нім не утвориться «чорна діра». І взагалі, відкладання сьогоднішнього дня на день завтрашній характеризує багатьох з нас (зрештою, ми і утворюємо народ). Цим відкладанням вдало користується інший народ (точніше його політики). Бо поки ми думаємо боронити кордони Сходу чи ні, крізь них проникають зграї сепаратистів і перетворюють нашу країну на якусь іншу країну. В якій треба боятися і боротися за право жити в ній.

Доречною видається історія про святого Франциска. Одного разу святий зі своїм учнем заблукали в околицях якогось селища під час сильної зливи. І коли учень казав, якою б радістю було б зараз зігрітись біля вогню і одягтись в суху одежу, Франциск зауважив, що справжня радість була б тоді, коли вони лишились ночувати на дворі, під дощем, притулившись плечем до плеча. Бо ж легко радіти, коли все в житті добре. Легко взаємно любити і взаємно ненавидіти. Легко пережити зиму з автономним опаленням і літо в кімнаті з кондиціонером. Важче усвідомити, що окрім кімнат є вулиця. Знайомий казав: той, хто погоджується на розкол і поділ країни, негідний називатися громадянином своєї країни. Бо якщо жителі можуть допускати такі думки, то загарбники можуть позволити собі їх поготів.

Зрештою, «Борітеся – поборете, вам Бог помагає» – фраза актуально-популярна ось уже півроку. Тому ми боремося, і щоб навчитися радіти з великого, поки що радіємо з малого. В кінці-кінців, варто знайти своє. Варто знати своє. Не варто віддавати своє. Варто вчитись організовувати життя в собі і довкола себе.

Перевіримо холодильник?

Христина Котерлін