Не можу ніяк обґрунтувати і аргументувати того, що мені здається. Відразу, щоправда, згадую одного свого строгого вуйка, який примушував з’їсти ще щось після доброго обіду. Я казав: вуйку, я вже не можу. А ти зможи, – відповідав вуйко. Але я не хочу, благав я. А ти захочи – вуйко не сумнівався, що захотіти можна змогти.
Але я дійсно не хочу нічого аргументувати. Бо промовляю не як політолог, експерт, аналітик, історик чи футуролог, а як звичайний літератор, для якого найбільшим обґрунтуванням є вже те, що йому щось здається. Якийсь сюжет. Він не є ні відображенням іншої, дійснішої дійсності, ні закликом до дій, ні попередженням про небезпеку, ні світоглядним кредо автора. Він є лише ще однією можливістю віднаходження певних зв’язків-асоціацій у тотипотентній реальності ноосфери.
Отож, маю такий сюжет. Просто конспект сюжету.
Все ж таки відбулося те, що було названо багато років тому, коли замість поняття “український народ” з’явилося обтічне поняття “народ України”. Тепер уже цілком прийнятними є самоідентифікація «украинец», український російський патріотизм, не кажучи вже про агресивне несприйняття українськими росіянами власне Росії як іншої, небезпечної, огидної і ворожої країни. Показово, що українські росіяни зауважують у своїх ворогах те, що вони говорять російською не так, як у нас, а по-російськи.
Таким чином, Україна стала дорогою батьківщиною не тільки для російськомовних етнічних українців, але і для справжніх росіян, які живуть в Україні, вважають себе українськими патріотами, не роблячи життєвого вибору на користь українськості.
Україна як країна стає справжньою Новоросією. Таким собі благим філіалом російського світу. У цій Новоросії виробилася і утвердилася нова спільнота, нова ментальність. Українські росіяни вже мало подібні на росіян Росії, але ще більше далекі від українських українців. Не виключено, що вони – під звуки українського гімну – готові будуть зі зброєю в руках захищати свою Україну від чужинської матірної Росії. Щось подібне відбувалося колись в Америці, коли колишні англійці й іспанці виборювали свою незалежність від Англії й Іспанії. У нас, щоправда, існує ще вагоміший фактор, за який варто боротися – Київ, Дніпро, Русь, той міф, який лежить в основі російської історичної пам’яті, той міф, без якого росіяни втрачають самих себе. Міф і місце. Повернення росіян до цих місць неминуче. Навіть якщо це росіяни українські, чи українські росіяни, чи просто «украинцы». Відповідно, питомі українці будуть привітно толеровані, але поступово розчинятимуться у цій новій Київській Русі. Очевидно, що про якусь серйозну українізацію вже говорити нема чого. Не той тепер час, аби можна було вдаватися до методик минулих століть. І останні революційні події дуже посприяли новоросіянам-новоукраїнцям. Революція легітимізувала повноправну участь українських росіян в українських визвольних змаганнях. Ще більше цю Русь підкріпило протистояння з московськими агресорами. Незадовго вона отримає ще й свою державну мову. Нову, до речі, мову. З «южним акцентом». Чудесну мову Гоголя і письменників-класиків Одеської і Київської школи російської літератури. Західний регіон цієї країни протримається з щохвилинною українською на кілька десятиліть довше. Хоч зрозуміло, що українська пісня безсмертна, а сучасна українська література – модний бренд, і у школах вивчатиметься правдива історія України, щоправда, російською, новоросійською.
І ця країна буде демократичною і процвітаючою. Тут по-справжньому захочуть жити і творити сотні тисяч емігрантів з Московії, яка потерпатиме від китайців, вимирання, повстань малих народів, фашизму і богошукання. Без сумніву, що наша спільна країна далі називатиметься Україною. І її будуть знати і поважати у всьому світі.

Тарас ПРОХАСЬКО