Попри величезну підтримку населенням Російської Федерації дій Путіна, в Росії є люди, які мають іншу думку. Їх поки що катастрофічно мало, але вони все ж таки є. «Галицький кореспондент» розмовляє з московським художником і мультиплікатором Іллею Гіммельфарбом.

 

– Нещодавно дивився на Youtube обговорення виходу російських артисток у півфінал Євробачення. Гарне видовище, я тобі скажу… Великодержавний пафос та істерика, крім сміху, викликали досить моторошні асоціації. Що мало статися, щоб картинка 30-их так швидко повернулася?

Мене завжди дивує ця манера проектувати одна на одну події, які між собою ніяк не пов’язані. Євробачення – це взагалі, як на мене, дуже комічний і безглуздий захід. Не уявляю собі, як можна серйозно обговорювати те, що відбувається на цьому конкурсі. Я, якщо й дивлюся Євробачення, то просто вибираю найбільш симпатичну дівчину – і вболіваю за неї. Для мене взагалі не має значення, звідки вона. Якщо вона програє, я не надто засмучуюсь. Якщо таку дівчину знайти не вдається, я втрачаю інтерес до шоу і далі не дивлюся його. Що сталося? Ймовірно, люди настільки отруєні пропагандою, що для них уже не важливо, що обговорювати. Вони з тією ж істерією і пафосом обговорюватимуть дитячий конкурс «Хто зжере більше «кіз» із носа».

– Пам’ятаєш про башти, які опромінювали мозок людям в «Залюдненому острові» Стругацьких? Проблема тільки в останкінській голці чи менталітет непереможний? І в чому, на твою думку, суть такого менталітету?

Проблема і в тому, і в тому. Те, що відбувається, – це результат поєднання роботи засобів масової інформації, з одного боку, і пухкого стану мізків аудиторії – з іншого. Якою би примітивною і навісною не була брехня, якщо вона сприймається людиною неосвіченою, невихованою, загнаною побутом і роботою, в якийсь момент ти отримаєш ідеального бойового зомбі. Люди тут не привчені самостійно мислити, приймати відповідальні рішення, здійснювати вчинки з повним усвідомленням того, чого вони хочуть досягти і чим готові жертвувати. Жахлива каша в головах. Послухай, про що вони говорять у вільний час. Вони розповідають про свої професійні досягнення? А чим, власне, здебільшого всі вони зайняті кожного дня у своїх офісах? Та нічим! Їх там тримають, щоб вони на вулицях не хуліганили. Користі від них жодної. Вони говорять про статеві стосунки. Ну, тут достатньо подивитися, як вони водять автомобіль. В інтимному житті вони все роблять так само. Суть? Так от, вона у тому, що ці люди не привчені до самостійності. Не прагнуть до неї. Бояться її. Сорокарічні мужики міркують часом, як підлітки. Слухати гидко. Безвідповідальність і інфантилізм. Всьому цьому є пояснення, пов’язане з історією країни впродовж кількох сотень років. Але якщо ми з тобою зараз заглибимося в цю сферу…

 

– Напад на Україну у вигляді анексії Криму – це факт, мені здається, однозначний хоча б з юридичного погляду. Чому така підтримка цієї дії серед культурної еліти країни, як ти вважаєш?

Анексія Криму – це жахливо. Коли один народ, називаючи інший народ братнім, в той момент, коли цей брат збитий з ніг, підскакує до нього і починає його грабувати… У мене особисто дещо інші уявлення про братні стосунки. Підтримка цього неподобства людьми, які вважають себе культурною елітою, мене не менше разить, ніж тебе. Але ти знаєш, мені здається, що вони насправді вірять у справедливість цього вчинку. Якимось чином вони для себе виправдовують ці дії. Що ж до населення Криму, яке радісно прагне потрапити в наш концтабір, я відразу сказав: через пару років ці люди будуть вити, благаючи Україну прийняти їх назад.

 

– Ти одесит, твої батьки живуть в Одесі, скажи чесно, ти б хотів, щоб Одеса пішла під Росію? А твої батьки?

Я? Ні в якому разі! Для мене є занадто очевидним і занадто передбачуваним те, що відбувається з Росією. Не скажу, що мене не коробила українізація Одеси. Було й це. Одеса ніколи не говорила українською. З моменту заснування міста спільною мовою в ньому завжди була російська. Українець, росіянин, єврей, грек, знаючи свої мови, між собою завжди домовлялися російською. У школі я вчив українську мову, і ніякого відторгнення у мене цей процес не викликав. Це була державна мова. Перша, друга – не мало значення. Нікого це не хвилювало. Це добре, коли дитина з дитинства говорить двома мовами. З батьками трохи складніше. Вони літні люди, і їм просто хочеться спокійного, розміреного життя. Будь-який двіж, особливо пов’язаний з міжнаціональними чварами і кровопролиттям… Олеже, я єврей…

 

– Що вселяє тобі спокій про долю батьків в Одесі?

Нічого не вселяє. Я в постійній напрузі. У безперервному мандражі через це перебуваю. У них є можливість у будь-який момент виїхати до Америки до молодшого сина – мого брата. Ось це, ймовірно, трохи заспокоює. Одеса – рідне місто моєї родини. Мій дід – засновник Одеського театру ляльок. У мене три покоління предків на другому єврейському цвинтарі лежить. У батьків в Одесі квартира, дача, машина – що ще потрібно, щоб спокійно зустріти старість? І тут така-от біда. Сам подумай. Але вони в мене молодці. Тато зараз спектакль ставить у Львові. Мама викладає в Одеському театральному училищі. Вони при справі.

 

– Як би ти прокоментував твердження про фашизацію Західної України?

Мені здається, що міфологічний чинник у цьому питанні сильно переважає над фактичним. Виродків скрізь вистачає. Я побачив всяких. Українські – далеко не найлютіші з тих, яких я зустрічав. Я не бачу реального впливу цих сил на ситуацію. Все, що показують по телевізору, – абсолютна брехня. Українські «фашисти» виглядають клоунами порівняно, скажімо, з тими ж «зеленими чоловічками» або «ввічливими людьми». Фашизація України якщо і відбудеться, то не на Заході, а на Сході, і ніяк не силами місцевих фашистських угруповань.

 

– У твоєму оточенні є розкол стосовно того, що відбувається в Україні. Наскільки це болісно?

Безумовно. Люди дуріють просто на очах. Серйозно. Наскільки болісно? Ти знаєш, сам я за останніх п’ять років, після того як звільнився звідусіль, оточив себе людьми, з якими нам є про що поговорити і є чим себе зайняти, крім всієї цієї влаштованої навколо нас біснуватої метушні. Але за межами цього кола я бачу цілком реальні, дуже хворобливі конфлікти, і це відбувається вже дуже близько до нашої теплої компанії. Це не може не турбувати. Тривожить.

 

– Нашу розмову читатимуть люди, які живуть в Україні, нас з тобою пов’язують дружні стосунки, які, слава Богу, не зіпсувала ця біда. Що відбувається в Росії і, зокрема, в Москві?

У Москві тече своє московське життя, яке, безумовно, отруєне тим безумством, яке діється навколо. Але Москва – місто-шельма. З її вигляду ніколи до кінця не зрозумієш, наскільки серйозна її реакція на ту чи іншу подію. Велике місто, багато різних людей, багато тих, кому взагалі вся ця політична катавасія до лампочки… Поки їм повістку до військкомату не надіслали.

 

– Як ти думаєш, те, що відбулося між двома країнами, колись забудеться? Скільки потрібно часу і що для цього потрібно зробити?

Як це не сумно, але мені виглядає, що вся ця каша взагалі заварилася надовго. Думати зараз, що буде, коли вона охолоне? Зараз треба потурбуватися про вимикання під цією каструлею вогню (ні слова про газ). Що робити? Дружити, любити один одного. Так, як ми це вміємо – щиро, сильно, без огляду на різного роду негідників. Робити спільні проекти, показувати їх людям, залучаючи їх тим самим у процес нашої любові і дружби. От якось так, як би банально це не прозвучало. Дивись – і само згасне й охолоне. А там і забудеться.

 

– За яких умов ти будеш готовий виїхати з Росії?

Якщо я відчую пряму загрозу собі та своїй родині. Я людина досить легка на підйом, я постійно стежу за ситуацією, серед моїх друзів є хороші, справжні аналітики, ну, і інтуїція мене ще ніколи не підводила. Головне, мені є куди поїхати, і в цьому списку присутня й Україна. Зараз Україна не найкраще місце для переїзду, але хтозна. У всякому разі це був би найменш травматичний переїзд, оскільки українську мову я знаю, а от з англійською та івритом доведеться помучитися. Тому я дуже зацікавлений в тому, щоб над Україною було мирне небо, колосились її поля, працювали заводи, в театрах йшли хороші вистави, а «ввічливі люди» перебували від усього цього якнайдалі.

 

Розмовляв Олег ГНАТІВ